Коли мій терпець урвався, коли бажання мати Валерію повністю затьмарило мій мозок, я зайшов до жіночого туалету, де наша викладачка курила, і вишуканою латиною запропонував їй вступити зі мною в інтимний зв’язок. Вона дмухнула мені в обличчя цигарковим димом, уважно подивилася на мене, мабуть, уперше вона так уважно подивилася на мене (на жаль, і востаннє) і так само сказала мені латиною: «Чудове знання мови, юначе. На залік можете не приходити, я виставлю вам його автоматом. А тепер пішов (тут була не латина, на жаль), щоб я тебе не бачила, мале одоробло».
Десь на курсі третьому я зрозумів, що для того, щоб подобатися дівчатам, мені не потрібно робити чогось надзвичайного. Щоб подобатися дівчатам – цілком досить моєї статури. Природа, Бог, Дарвін, мама, невідомий батько, не знаю вже, хто там (може, Ернест? Ні, це вже навряд чи), але подбали, щоб я народився й виріс високим красенем (ну, не таким уже й красенем і не таким уже й високим, але нівроку). А ще я вмів жартувати, інколи, правда зловживав цим. Почуття гумору в мене було специфічним, однак дівчата реготали, як скажені, їм подобалися навіть мої старі брутальні анекдоти.
Тим часом вони, мої подружки, не бавили мене жартами. Майже всі дівчини, які мали себе за інтелігентних, а таких була переважна більшість (воно ж приємно вважати себе інтелігентною людиною, а не, припустимо, маляром другого розряду Марійкою Вибийоко, хоч особисто я нічого не маю проти малярів), намагалися здивувати мене цитатами з роману панів Ільфа та Петрова «Дванадцять стільців» і навіть називали мене Ернестулею. Цікаво, якби Міра знала, що я не Еріка, а Ерік, точніше – Ернест, чи також могла б запитати: «Ернестуля, поїдемо на таксо?» Сподіваюся, ні. Треба вибиратися зі світу своїх спогадів про жінок, інакше можна так заблукати, що й не повернешся. Це як в Інтернеті.
Я завжди згадую своїх жінок, коли зустрічаю нову. І коли я ще не знаю, ще не певен, не маю уявлення, чи буду щось із нею мати, чи ні. Деякі чоловіки відразу розуміють: вийде у нього з тією або іншою жінкою чи ні. А я цього не знаю ніколи. Для мене завжди починається нова гра. Спогади про колишніх подруг лежать в одній із моїх хлопчачих коробочок. Коли я зустрічаю нову жінку, то витягую декілька спогадів про тих, із ким уже розлучився давно чи недавно. Зазвичай для того, щоб порівнювати.
Вирішено. Ми з Мірою прогуляємося по супермаркетах. Думаю, що такого їй точно ніхто не пропонував. Вона трохи замислилася, очі наче розширилися (це вже я вигадую, мені просто дуже хотілося б, щоб у неї розширилися очі), прогулянка по супермаркетах – це вам не вештатися вулицями. Але Міра погодилася, що моя пропозиція не така вже й погана. Вона постійно, наче випадково, торкається до мене, напевно, їй подобається до мене торкатися. Мені б ще бракувало, якби вона виявилася лесбіянкою. Ні, я проти лесбіянок як таких нічого не маю, врешті-решт, я добре їх розумію, мені жінки також подобаються набагато більше за чоловіків. Я лише проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра. А це, погодьтеся, різні речі: бути категорично проти всіх лесбіянок чи бути проти того, щоб лесбіянкою виявилася Міра.
Міра зараз тиха, як українська ніч. Йде поруч, тримається за мене. Я сьогодні вдягнувся як чоловік. На мені джинси, куртка, грубий сірий светр, мої улюблені черевики «Доктор Мартін». Навіть не нафарбувався. Мені захотілося, щоб поруч із Мірою йшов чоловік. Ні, не так, мені хотілося, щоб поруч із Мірою йшов я. Адже я – чоловік. Такий, яким мене було народжено двадцять дев’ять років тому. Звісно, не зовсім такий, яким мене було народжено. По-перше, я трохи підріс. По-друге, тепер я був зодягнутий. Навряд чи я народився в одязі, якби так було, то мама неодмінно б мені розповіла. Ну, може, не мені, але подругам – сто відсотків, а я б підслухав.
Блукати в супермаркетах весело. За нами постійно йшли охоронці, бо ми мало що купували, однак весь час дуже голосно реготали. До того ж чоловік із довгим волоссям, якого називають жіночим ім’ям, та сліпа дівчина – уже самі по собі підозріла парочка, еге ж? Такі собі сучасні кицька Базиліо та лис Аліса.
Двічі мені вдалося провезти Міру в продуктовому візку. Вона верещала: «Не розбий мене, обережно, тут же пляшки, банки, мабуть, вони вже хитаються, ти все поб’єш, нас заметуть, навіжена Еріко!» А я іржав і навмисно підвозив її близько-близько до полиць із продуктами. Отримав за це догану від хлопця з бейджиком «Тарас Бовт (справжнє чоловіче прізвище), менеджер з продажу»: «Тут вам не цирк», – суворо сказав він, тримаючи мене за рукав. «Авжеж, у цирку я так ніколи не поводжуся», – заспокоїв його я.