В одному із супермаркетів я дійшов геніальної думки. От усі тепер говорять про те, що молодь не цікавиться літературою, мистецтвом, знай собі їсть гамбургери або чіпси, п’є пиво чи кока-колу та цілими днями й ночами сидить в Інтернеті. Діти не читають книжок, діти не хочуть знати про своє коріння, не знають народних пісень, ненавидять вірші, не люблять читати нудно-злободенні романи. Так, діти усього цього не люблять. Сучасних дітей не примусиш, як колись нас, радянських дітлахів, щось любити чи робити таке, що їм не подобається, їм уже не скажеш: «Якщо ти, бовдуре, не прочитаєш цю “Кайдашеву сім’ю” і не відповіси на мої запитання, якщо ти не вивчиш вірша “Каменярі”, то залишишся на другий рік. І буде тобі сором, і буде батькам твоїм сором, і батькам батьків твоїх так само буде сором». Тепер дітям начхати на сором. «Та пішов ти разом зі своїми погрозами до дідька. Ніхто не залишить мене на другий рік у тому ж класі навіть із двійками (чи тепер вони четвірки?)», – так думає сучасний школяр.
Замість того, щоб репетувати на трибунах, рюмсати в телевізійних передачах, ховати національну культуру та цькувати молодь, яка відбилась від рук, нічим не цікавиться й не хоче вчитися, придумали б краще акцію. Чому б не придумати акцію? Діти люблять акції, до того ж усілякі компанії постійно запроваджують ці заходи, але, як на мене, то ті їхні акції дуже тупі. Хоча я не фахівець, не розуміюся на цьому, проте моє нерозуміння – це ще не привід, щоб я не висловив своєї думки.
Так от, на мій погляд, можна ж зробити трохи інакше, інші за змістом та наслідками акції, чи не так? От, наприклад. Три запитання про творчість Тараса Шевченка під кришечкою кожної пляшки кока-коли (краще, звісно, під кожною кришечкою напою «Живчик»), на етикетці кожної пляшки пива, на клаптику паперу в кожному пакунку чіпсів, – відповідаєш, надсилаєш, і ти можеш виграти Інтернет-карту на місяць, поїздку з друзями по українських містах, наприклад, до Чернігова (адже там такі цікаві церкви, такі гарні ікони) чи до Львова (які ж там таємничі замки, чудова кава, та й сам уже швидкий потяг № 91 чого вартий!). Але ні. Ніхто цього не робить. Може, колись і буде. Завжди оце непевне «колись».
Ми повернулись додому. Радісні. Міра називає мене великою зачинателькою національної культурної революції, їй сподобалася ідея з акцією «Творчість Шевченка». «Це – супер, – каже вона. – Це сподобається навіть Рудому». Рудий ходить у неї в авторитетах. Хай там і ходить, добре, що вдома його немає.
Несподівано Міра звертається до мене:
– Еріко, ти, часом, ти… не лесбіянка? Тільки не ображайся. Розумієш, від тебе йде запах. Своєрідний запах. Запах самця. І ще я схвильована через те, що мене тягне до тебе. Мене ніколи не тягло до дівчат. А до тебе дуже тягне, я навіть втомилася з цим боротися. Я починаю думати, що зі мною щось не так, розмірковую, коли це трапилося. Звідки узявся цей потяг до жінок? Коли мені стали подобатися вони? Аж потім я подумала, що ти можеш мене провокувати, навіть не спеціально, може, воно виходить так саме по собі, а може, ти вмієш закохувати людей у себе?
От і маєш, я те саме хотів спитати у неї. Чи не лесбіянка Міра? Тому що мені не хотілося б, щоб Міра виявилася лесбіянкою. А тепер вона питає про це у мене. Вона випередила мене. Жінки через свою природну цікавість дуже часто випереджають чоловіків, котрі вважають, що це не по-чоловічому – бути цікавими, тому чоловіки гальмують свої почуття, запитання, інтереси. Отже, на її думку, від мене тхне самцем, аякже, так і має бути. У принципі, скільки себе пам’ятаю, думав, що я – самовпевнений самець, і лише сліпий не може цього побачити. А виявилося, що сліпа це якраз і побачила. Життя любить викидати отакі штуки. Грається з людьми.
Я вже наголошував на тому, що Міра вміє ставити влучні запитання. Раптові запитання. Вона як рушниця, що протягом усієї п’єси спокійно висить на стіні, може, навіть на тлі перського килима, а наприкінці обов’язково вистрілює. Рушниця обов’язково вистрілює.
У мене є трохи часу. Брехати і далі, що я дівчина (можна навіть погодитися з тим, що я лесбіянка), чи сказати їй правду? Чи потрібна їй така правда? Чи не нашкодить вона їй? Правда частіше шкодить людині, ніж будь-яка брехня. Я пересвідчився на собі. Брехня може зачепити боляче, може пройти повз тебе, може посварити тебе з людиною, може відкинути на багато кроків назад, але тільки правда здатна зламати тобі все життя. Брехня – це ж несерйозно, до неї ставишся трохи зверхньо, а правда завжди була останньою інстанцією. Треба бути обережним із правдою. Я прислухаюся до себе, Міра напружена, але не наполягає на негайній відповіді, вона також боїться моєї відповіді, як і я сам.