Таміла відчула, що паленіє: а й справді, що Айвазян їй зробить?! Підвезе, та й годі! А то пертись такою темінню…
При світлі фар крутої Айвазянової тачки сільська вулиця здавалася ще розбитішою, а ніч ще темнішою і Таміла, ніяково потоптавшись, невміло залізла в машинну, сіла поряд із Айвазяном і довго не могла зачинити дверцята. Нарешті Айвазян, гарячий і пахучий, нагло перехилився через неї, хряпнув дверима, і вони рушили.
Авто ледве повзло розбитою сільською вуличкою. Айвазян зверхньо базарив про Одесу, власну фірму, що торгує бензином і автомобілями, хвалився, як круто стоїть навіть для крутокрученої Одеси. Він явно понтярив, але це навіть починало подобатися Тамілі, як і сам Айвазян. «Нічогенький дядько», — думала Таміла, починаючи не вірити страшним чуткам про Айвазяна.
Коли під'їхали під ворота, стемніло зовсім, і Таміла була рада, що сусіди і мама не бачать. Але мама все бачила. Заколисавши дівчаток, чекала коло воріт, але нічого не сказала, лиш зітхнула і пішла спати у літню кухню.
Таміла лежала у світлиці на своєму з Красовським шлюбному ложі і думала про Айвазяна, м'язистого, гарячого, нахабно-впевненого, зовсім не схожого на марненького, як в'ялена мойва, Красовського. Від цих думок липка гадюка туги ще міцніше стискала її розпашілі груди і жалила жалем у самісіньке серце. Але час від часу тілом пробігало щось гріховно-химерне, від чого ставало солодко і радісно, і … лячно.
На другий вечір сріблясте авто Айвазяна знову наздогнало Тамілу на Чортовій греблі. На третій — теж. І на четвертий… А на п'ятий день холодний гад тоскноти виповз нарешті з Тамілиного серця, відлип від тіла і ганебно здох під колесами Айвазянової іномарки. Дрімаючи під рясними зорями на м'язистій руці Айвазяна, Таміла з жахом думала, що могла б отак-о вік звікувати зі своїм Красовським і ні-і-чого не знати!
Але все в житті закінчується, і жіноче щастя — теж. Айвазян спішно і неждано для Таміли виїхав у своїй крутій іномарці у свою круту Одесу, залишивши їй, як порядний порядній, номер телефону і надію на продовження їхнього кохання.
За Айвазяном ще й курява не осіла, як у хвіртку зайшов Красовський, геть зовсім вихудлий на московських заробітках, бліденький та нещасний. Таміла не здивувалася несподіваному поверненню чоловіка. Дивом було б, якби добрі люди та не сповістили йому в Росію про неї з Айвазяном.
Але Красовський мовчав. Поклав перед нею зароблені долари і засюсюкав над ліжечком двійняток.
Вночі, коли чоловік поліз до неї зі своїми млосними ніжностями, Таміла відштовхнула його і вибігла з хати. Цілу ніч вони проплакали: Таміла — на веранді, Красовський — у світлиці.
Вдосвіта, не кажучи нікому ні слова, Таміла спакувала валізу і пішла городами на станцію. Її ніхто не зупиняв. Мама з Красовським лиш дивилися услід перестрашено і приречено, як на хвору.
Одеса зустріла Тамілу спекою, курортним безтурботним велелюддям. Незвикла до міської суєти, Таміла очманіло бродила вокзалом в пошуках телефону-автомата. Нарешті знайшла, набрала номер і почула голос Айвазяна. Айвазян здивувався, зам'явся, а далі наказав чекати біля входу у вокзал.
Таміла виглядала Айвазяна у знайомому сріблястому авто, і, коли він вискочив із смарагдової новісінької тачки, вся затріпотіла від захвату і передчуття крутого і розкішного нового життя, яке чекало її поряд з опецькуватою, нахабною фігурою Айвазяна. Щоправда, за мить десь на самім денці її душечки ворухнувся черв'ячок сумніву: при полуденному світлі одеського сонця виглядав не таким хвацьким та впевненим, як при рясних сільських зорях. Був ніби чимось стривожений, весь шарпався і ховав від неї свої кавказькі очі. Вже в авто плутано зачав пояснювати, що додому її запросити не може, бо несподівано повернулась його колишня, що ця стерва хоче прибрати до рук і його авто, і фірму, і, взагалі, найняла кілерів, які день і ніч полюють на нього, тому їдуть вони зараз на дачу, подалі від «уродов разних і падл»…
Таміла вірила й не вірила Айвазяну. І хоч лихе передчуття кліщами стискало її душу, та все тіло наливалося жагучою любов'ю до кожної кучерявої волосинки на голові Айвазяна, палало коханням до його короткої бичачої шиї, м'язистих рук і навіть жовтої футболки і барвистих шортів. Тамілі хотілось прихилитись до Айвазяна чи бодай погладити його засмагле дебеле коліно, але боялась поворухнутись, скам'янівши у своїй паленій пристрасті і страху перед майбутнім.
Дача, на яку привіз Тамілу Айвазян, виявилась чарівним палацом з напівзабутих дитячих казок: триповерхова, із всілякими фінтіфлюшками, балконами та сріберним дахом, ще й над самісіньким перламутрово-синім морем. Щаслива Таміла, опинившись у шикарній білій спальні, кинулася Айвазянові на шию, але кохання шаленого не вийшло. Айвазян поспішав. Підтягнув барвисті шорти і наказав розпаленій Тамілі сидіти тихо і носа не потикати з дачі до вечора.