До вечора Таміла бродила по розкішній дачі, милувалася з балкончиків сліпучим лазуровим морем, різнобарвним від купальників і парасольок пляжем, уявляла себе хазяйкою всієї цієї розкоші, принцесою казкового замку і млосно зітхала за кучерявим принцом. Як же ж вона чекала вечора, мліючи від спогадів про їхнє кохання на шовковій траві перелісків та лісосмуг під рясними (вже такими далекими) сільськими зорями! І дуже здивувалась, коли Айвазян увечері не приїхав. Приїхали інші. На двох довгих лискучих машинах — цілий гурт кремезних, як Айвазян, і кучерявих, як він, чолов'яг у барвистих шортах і футболках.
Таміла похолола від здогаду: Айвазян не брехав — це була банда кілерів, яких найняла його колишня дружина. Вони вислідили його… їх… І приїхали убити. Обох!
І доки кілери по-діловому ломилася у парадні двері, підхльостувана поганим передчуттям, Таміла зляканою кішкою металась по дачі, намагаючись знайти чорний хід чи відчинене вікно. Але все в палаці було надійно заґратоване. І, забившись у темний кут величезного фойє між диваном і фікусом, Таміла затихла.
Але її скоро знайшли і виволокли на світ білий, регочучи та вигукуючи:
— Вай, какой персік подаріл нам Айвазян! Вах, какой сладкій! Пакушяєм, што лі? Смотрі, Джахар, а он їшьо і царапаєтся! Ух, какой рєзвій!
Таміла зашарпалась у чіпких волохатих руках, заверещала що є сили, намагаючись попередити Айвазяна, але рот їй закрили швидко…
…Розтерзана, знищена, Таміла сиділа, скулившись, у м'якому оксамитовому кріслі і байдуже дивилась, як п'яна компанія її мучителів покидає дачу. За вікнами сірів світанок, на сірих чоловічих фізіономіях проступала зла похмільна нудьга. Таміла думала: кінець її близький. Ці виродки здатні на все. Але страху не було. Навпаки, їй хотілося вмерти. Чимскоріше вмерти і нічого не пам'ятати, ні про що не думати, ні про що не знати… Вмерти. Врятуватись від страшного здогаду, що вже свердлив їй голову.
Але бандити більше не чіпали її. Тільки один, оглянувшись у дверях, гидливо чвиркнув крізь зуби:
— І шьтоб до утра здес і духа твоєво нє біло, понял?
…Поверталася Таміла у село долинами, щоб менше хто бачив. А потому довго сиділа на межі, в кущах смородини, і дивилась, як на подвір'ї Красовський гойдає у візочку двійняток — Діну і Тіну. На душі було порожньо і чорно. Тільки голову свердлила думка, що тепер вона знає про світ і людей усе. Але не знає, як жити далі.
1998 р.
У ВИРІЙ
Як жалілася сама собі Филимонова Килинка, на зиму вся Орлівка відлітала у вирій. З далеких та близьких світів із першим снігом з'їжджалися у село діти і забирали у далекі і близькі міста своїх овдовілих, вироблених довголітньою колгоспною поденщиною родичів. Залишалася у селі одним одна Филимонова Килинка. Хоч, коли по правді, то так воно видавалося лиш самій Килинці. Бо, коли по правді, то відлітала у вирій тільки, як той казав, Килинчина верства — орлівські пенсіонерки. Решта ж села нікуди не рипалась проти зими. Зоставалась і далі гарувати вся «ферма» — добрий десяток жінок передпенсійного віку, діти яких ще не зіп'ялись добре на ноги по тих містах, тому щовихідних валом валили у село за торбами.
Зоставалася зимувати і «тракторна» — три з чвертю механізатори новоствореної селянської спілки «Нива» та два фермери — обидва Василі і обидва Бурлаки, хоч і не родичі.
Проте, як той казав, коли копнути глибше, то в Орлівці усі родичі…
Не збиралась на теплі води і «контора», або, як той казав, «конторські ружі» — білолиці орлівські молодички, пишно розквітлі у конторському раю. Так вже в Орлівці не те щоб споконвіку, але відколи колгосп повелось, що лиш який дівчук зоставався в селі після школи, то протепом біг в контору. Не на ферму, не в рільничу, лиш в контору. І що вони робили такою тьмою у тій конторі, не знав ніхто, крім Тадейовича, голови колгоспу (колишнього, правда) та ще Килинки. А Килинка, чи по-простому Келя, знала: чай пили, от що робили! По п'ять разів на день! Господи, де тільки той чай в них дівався?! Та, коли по правді, то що їм робити? Колгосп ледве зіпає, грошей нема, нікому нічого не платять, поховали по шухлядах рахівниці та й чай п'ють.
Але що Келі до чужих дітей? Хай п'ють, доки п'ється. Келя ж знає своє: роби! Як той кат — роби! День при дні. От, слава Богу, на Йордана їй шістдесят п'ять сповнилось, а вона ще в рільничій. Правда, ніхто не силує. Просять. Тадейович усе: «Филимоновна та Филимоновна, займіть пару соток бураків, колись і вас послухаю». Правда, слухає: присилає трактора город виорати. І Келя голову слухає — займає бураки, як і вся її верства, і знов у них виходить хоч-не-хоч, як колись, рільнича, і знов повзають вони по тих бураках, як ті черепахи, ціле літо — аж до снігів.