Третьою по рахунку повертається в село п'яниця Наталичка: потовстіла, посвіжіла. Видко, дочки тримають бабу в добрих руках. Із тиждень Наталичка похвалятиметься, як-то розкішно живуть в городі її Маруся-Віруся, а далі понесе подаровані дочками спідниці та кофти до Байдачихи на горілку міняти. А була ж колись на все село пані головиха. А вмер чоловік — і пустилася берега. Килинка цього не може пойняти і, як той казав, не хоче понімати, бо вона сама життя прожила без чоловіка і не спилась, не скотилась у рів і люди її цілий вік за люди мають.
Келя сердито відвертається від колись пишного обійстя покійного голови, але у вухах аж лящить п'яний голос Наталички:
— Шо, Филимоновна, за пенсією йдеш? Іди-іди, ударнице! Цілий вік як кат робила, а маєш — во! Дулю з маком!
І хоч Наталичка каже святу правду, обидно Келі те чути від такої ледащиці. От якби їй це Пестя казала — діло інше…
При згадці про Пестю серце Килинчине жалібно стискається: нема Песті. Нема трудяги великої — ще до Нового року померла, бідолаха. Десь там, в городі, і поховали діти. У село лиш звістку дали, що мами вже нема. А Пестя ж лиш на якийсь рочок старша за Килинку. Але хіба Пестя прожила життя, наче Келя: не клята — не м'ята? Лиш одних дітей шестеро привела. А найгірше — не жалів її Іван, чоловік… Ото вже набідувалася, подруженька дорога… А хату діти скоро продадуть…
Келя минає Пестині ворота і вже летить поглядом до Фотининих. Але й тої нема — не вернулась від дочки з Києва додому. Невістка сама порає худобу.
Тривожно Килинці, бо замітила, що дуже вже ото старі сільські люди по городах вмирають. А коли б Пестя зосталася в селі зимувати, то ще б прожила якийсь рік.
Дивись, от горе, навіть Дезя ще з району не вернулася, а звідти ж пішки можна дійти…
Килинка, дрібно сніжком порипуючи, поспішає в село. Хоче чути, що в світі нового та й чи не подає звістку зі світів котрась із її товаришок.
От вже й контора, і сільрада. Але Келя простує до магазину. Хоч від того магазину, як той казав, лиш одна назва зосталася, та порожні полиці, та продавщиця Сонька, що витупує за прилавком аж синя від холоду. Хоч би тобі іржава яка тюлька чи буханець хліба! Нема! Лиш кілька пляшок горіляки та ще якогось трійла.
Цього Килинка не годна витерпіти, тому по «добридню» й питає:
— Чого це ви, дівчата, ніколи нічого не привезете в цю лавку? І люди щось би купили, і вам би гроші йшли…
Аж синя від холоду Сонька перестає притупувати і каже гостро через прилавок:
— Не пхайте, бабо, носа, до чужого проса. Лучче б в такий мороз на печі сиділи… А то… он Зіня з району дзвонила, що наче бабу Дезю параліч розбив, чи й доживе до вечора…
Від Соньчиних слів Келю наче водою крижаною злило, аж наче в голові запекло: «Не може бути… Дезя ж наймолодша серед нас… а вже… не вернеться зі свого вирію… що ж це робиться, Господочку?..»
І стає Килинці так страшно від тої думки, що вже ніхто з її подружок не повернеться в село, стає так одиноко, хоч самій у той вирій лети…
Не встигла Келя думу ту пекучу додумати, як вислизнула з-під її ніг земля і щось схоже на крила підхопило її благеньке тіло і понесло вгору, туди, де нема зими, де вічно тепло і сонячно, де у білих ваннах і голубих морях, як русалки, хлюпочуться її товаришки — дівчата з рільничої, помахуючи їй руками, як одна — молоді і веселі-веселі…
Летить Келя-Килинка і не чує, як із засніженої землі гукав її переляканим Соньчиним голосом голова Тадейович:
— Ой, що ж це ви, Филимоновна?! Люди — з вирію, а ви — у вирій?!!
Але Килина Филимонівна не озивалася, бо була високо, бо дуже вже їй не терпілося скоріше до вирію долетіти.
1997 р.
СМЕРТЬ МАРАТА
Він прокинувся від передчуття чогось невідворотного і дуже важливого, що мало сьогодні відбутися в його сірому, одноманітному і самотньому житті. ВОНО було тут, поряд. Від ЙОГО присутності віяло крижаним холодом, ніби він лежав не на ліжку, а на обледенілій вершині гори. Але ВОНО не лякало, навпаки, збуджувало душу легким і світлим піднесенням, вливало силу у втомлене, охляле тіло.
Чоловік виборсався з лахміття, яке колись було ковдрами, обережно, боячись впасти, встав і вперше за ці дні відчув голод. Він здивувався, бо думав, що вже звик. До голоду важко звикати перші три дні. А потім — нічого. Тільки сили нема. Головне — треба багато пити, щоб кишки не зсохлися. Він усміхнувся і подибав до плити ставити чайник. Але тут же згадав, що газ, як і електрику, давно відключили. За борги. Та цього разу і ця прикра реальність не збила йому легкого і світлого душевного піднесення. От тільки голод псував настрій, здавалось, хтось м'яв холодною кістлявою рукою нутрощі. До нудоти.