Змучений приступами голоду, чоловік почав нишпорити по тумбочках, вивертати шухляди стола, добре знаючи, що ще тиждень тому він до крихти підмів усі запаси. Раніше, коли допікало, він ходив по майстернях і колеги його підгодовували. Але це було давно. За минулі кілька років одні повмирали, інші — здали майстерні міськраді, а та продала їх під піцерії та бари. Ще зовсім недавно, прогулюючись Єлисейськими Полями, він заходив у бар «Мулен руж», сідав за крайній від дверей столик і згадував, як не так вже й давно тут, ще тоді в майстерні, пив чарку з другом Єлисеєм — геніальним графіком, але, на жаль, уже покійним і забутим. Згадуючи, сидів доти, доки милостивий бармен не підносив йому чашку справжньої кави і мікроскопічну канапку. Він недбало ковтав канапку і неквапно, але й недовго, щоб не надокучити бармену, смакував кавою, мріючи про те, що колись напише це кафе чи бар разом з його барменом і завсідниками… Але вже й бару нема. Натомість розбагатілий господар вибудував шикарний ресторан під тією ж вивіскою, але в ресторан його не пускають мордовороти при дверях.
Раніше щось таки відбувалось у його житті. Приходила Еріка. Порпалася в його полотнах, щось вибирала, щось платила. Часом приводила покупців. Переважно євреїв, які хотіли мати по закордонах картинки колись рідного міста. Часом на їх замовлення він писав. Будинок, вулицю, краєвид околиці… Євреї платили мало, проте копійка в нього водилася. Але Еріка давно не приходила. Чи то євреї наситились шедеврами ностальгічними, чи Еріка їх до когось іншого водить? Проте зараз йому байдуже. Він знав, що таким паскудним життя довго не може бути, і ЩОСЬ має-таки відбутися в його житті, і — цей день настав.
Шкода тільки, що про те, що станеться, не знатиме дочка… Стелла забігла до нього перед від'їздом до Італії. Вона була щаслива, що нарешті вдалось позичити гроші на візу і квиток, що знайшлася фірма, яка обіцяє влаштувати її на роботу десь в Мілані або в самому Римі. Обмовилась, що мама хворіє… Але знову защебетала, що тільки-но влаштується, як і йому щось надішле…
Він дивився на дочку, жалів її і водночас заздрив. Заздрив її молодості, заздрив, що вона побачить Рим, вічний Рим, який він бачив лишень на картинках… Як би там не було, а світ не без добрих людей… Дасть Бог, і дочка не пропаде, заробить якусь копійку і світ побачить… А то… що чекати тут, в цьому місті… в цій державі…
Голодний і холодний розпач знову огорнув його душу, і, щоб не думати про сумне, він почав виколупувати із загашників пам'яті полотна художників італійського Відродження… Могуття духу, грандіозна краса людського тіла… і вічна слава… Певно, щоб стати генієм, треба народитись у відповідну епоху і в Італії… Йому не повезло… Йому жахливо не пощастило…
Від згадки про дочку й Італію чоловік просльозився. Останнім часом, либонь від голоду, він став дуже чутливий і тонкосльозий… як жінка. Але скоро, дуже скоро, чує його душа, все зміниться. Його чекає щось дуже важливе. Якийсь перелом, майже… епохальний. Може, навіть слава. Від думки про славу чоловік зашарівся і, ніби спійманий на гарячому, спішно переключився на інше: хотів би він знати, який же ж це сьогодні день і число, і в кого б це вияснити. Але не встиг він про це подумати, як йому нібито хтось чітко продиктував: понеділок, восьме березня.
Чоловік підійшов до вікна і здивувався: березень, а у світі, як у його житті, — сіро і туманно. Але ж — 8 березня! В цей день у місті відбуваються різні події… Радше — відбувалися… Колись цього дня у всіх виставкових залах міста відкривалися виставки, проголошувались здравиці на честь жінок-художниць і лилось рікою шампанське…
Чоловік раптом заметушився, шукаючи шапку (одягатись не треба було: спав одягненим), і, знайшовши, заспішив на вулицю. Але в порозі озирнувся. Ніби прощаючись, окинув поглядом захаращену темну майстерню, зупинився на розкритому мольберті з недописаним портретом жінки, яка б розуміла його, жаліла і ніколи не покинула через мерзенні гроші, але, — чоловік усміхнувся, — тільки тому, що такої жінки просто не існує в природі…