— Ага, Муму, попався! — Тоненько засміявся страшний, як дідько, Чорнописький, — А чого це ти мою кукурудзу поливаєш? А от зараз я тобі пуцьку відріжу, а Катерину собі заберу. І буду з нею жити, і… — І Чорноротий почав говорити дуже погані і дуже сороміцькі слова про Катю, а Кирило стояв, паралізований страхом і відчаєм, і не мав сили вирватися та втекти, навіть тоді, коли Чорнописький почав кропиву рвати та запихати йому в штани.
Коли Катря повернулася з поля, Кирило лежав на ліжку і тихенько скімлив, тримаючись обома руками за матню. Даремно вона добивалась від нього слова — слова покинули бідного Кирила, він тільки мимикав і жалібно схлипував. Але скоро не витримав, показав Катрі розпухле своє багатство, жаліючись:
— Боболить… Мимиха…
Катерина вжахнулася, все зрозуміла і цілу ніч гладила по голові Кирила, приказуючи: — Не плач… я йому покажу, тому виродку клятому!
Вранці Кирило крізь вікно бачив, як біля воріт Катря щось казала Чорноротому, а той лиш за живіт хапався від сміху. Кирилові здалося, що й Катря усміхається, і від цього йому стало самотнього і страшно, що Мимиха забере в нього Катю, як відбирав завжди усе: і батіжок, і хліб із смальцем, і м'яч, який мама колись із базару принесла… І зостанеться Кирило сам один на білому світі, бідний і нещасний.
Всі наступні дні Чорнописький, як тільки-но Катерина зникала із сапою в кукурудзі, регочучи, біг слідом за нею, а потому підходив до вікна і солоденьким голоском розказував принишклому в хаті Кирилові, що він тільки-но з Катрею виробляв і що вона нібито не сапає ніяку там кукурудзу, а лежить в нього на ліжку і…
Кирило трусився весь від страху, відчаю і болю, але не озивався. Перестав він озиватися і до Катерини, і та остаточно стривожилась і не знала вже, чи везти Кирила до лікарні, чи викликати з району міліцію на клятого Чорнописького, чи по-доброму з ним поговорити…
Якось увечері, коли за вікном шуміла злива, Катерина, дочекавшись коли Кирило засне, взяла з буфету півлітру і вийшла нібито до худоби подивитися. Вернулась аж під досвіток. Кирила в хаті не було. Катря стривожилась, але шукати чоловіка не стала, надіючись, що вийшов він по нужді. Швидко переодягнулась в потемках в суху сорочку, шаснула на ліжко під саму стіну і прикинулась сплячою. Кирило не забарився. Спиною Катря відчула, що в нього зуб на зуб не попадає від холоду, та виду не подала. І лиш тоді, коли Кирило, зігрівшись під ковдрою, затих, полегшено зітхнула.
На другий день Чорнописький десь зник: він більше не переймав Катерину біля воріт, не приходив під вікно розказувати Кирилові солоденьким голоском сороміцькі байки про себе й Катю і не чекав його за хлівом з кропив'яним віхтем. Тож скоро Кирило заспокоївся, покинув своє сховище за запічком, ходив подвір'ям без остраху, звично порався по господарству, виглядаючи з поля Катерину. Він знову став тихим та веселим, як усі блаженні.
Катерина ж навпаки — ходила стривожена, здригалася від кожного стуку, від кожного рипу хвіртки, а вранці сторожко озиралася, перед тим як щезнути в шелесткій кукурудзі. Та поволі, дивлячись на щасливе обличчя Кирила, що зазирав їй у вічі та терся до плеча, мов той кіт, теж заспокоювалась, думаючи, що є таки Бог на небі і все той Бог бачить.
А якось Кирило сказав їй ціле речення і було в ньому те, що не казав Катерині ніколи, навіть дівкою, жоден чоловік при здоровому глузді: — Я Ккакатю… нніні… кккомму не дддам.
І сказав це з таким притиском, що Катерина аж сахнулася. А далі розхвилювалася до сліз і вперше не пригорнула Кирила, а сама припала до нього. А потому, що б не робила, думала, що Кирило не такий дурний, як декому здається, що добре все розуміє, та лиш сказати, бідний, не може. І вперше в її душі ворухнулось щось тремтливо-трепетне, зовсім не схоже на звичну жалість.
І знову оселилось в Кириловій хаті тихе, незавидне щастя, в якому вони удвох із Катериною шаруділи собі, як миші в кукурудзі.
…Через рік за кукурудзяними полями, у яру, порослому молодою дубиною, трактористи знайшли вимите із землі рясними дощами тіло чоловіка, в якому впізнали Михайла Чорнописького, що минулого літа гостював у селі. Приїжджала міліція, довго шукала, та нічого не знайшла, крім перетлілого налигача на шиї покійника. А оскільки Чорнописький був чоловіком нікому в цьому світі не потрібним через свій чорний рот і вредний характер, слідство скоро припинили і справу закрили.
Поховала Михайла Чорнописького сільська рада без попа, на краю цвинтаря, як самогубця. Того дня лило мов із відра. Тож за возом із домовиною по розгаслій сільській вулиці брьохкались тільки гробокопи та найближчі сусіди — печально-сувора Катерина і злякано-здивований Кирило.