Життя в Жеки знову завирувало. Милосердні молодиці знову впускали до себе Жеку, годували його і відправляли додому із подружкою для Спиридона. Але Спиридон Спиридонович нареченими гидував. В кращому випадку шипів і фиркав на них, а найчастіше забивався під перини Елеонори Мойсеївни і робив вигляд, що його нема вдома. Імпотентна поведінка Спиридона Спиридоновича доводила Жеку до тихого сказу:
— Ну, прідурок… Што, совсєм чокнутий? Кто же от такого отказиваєтся?!. Сама же прішла!..
Зворушена Елеонора Мойсеївна то плакала, то сміялась, а коли зачинялись за черговою «нєвестой» і лютим Жекою двері, годувала Спиридона Спиридоновича його улюбленими соєвими сосисками.
Після невдалих благодійно-сексуальних акцій задля психічного здоров'я Спиридона Спиридоновича Жека знову озвірів і війна переросла у вищу стадію — терористичну. Серед цих підступних побоїщ не помітили вони, як несподівано і тихо відійшла у вічність Елеонора Мойсеївна. Правда, Спиридон Спиридонович першим відчув це своїм звіриним чуттям. Він мужньо виліз зі свого окопу, обнюхав нібито сплячу Елеонору Мойсеївну і неждано заридав, страшно і гірко. Несамовитий крик Спиридона налякав Жеку. Той кинувся до матері, але вона була вже холодна. Спиридон кричав, Жека метався по квартирі, ошалілий від однієї думки — за що поховає матір?
Допомогли мамині родичі по першому шлюбі і давні її приятелі по консерваторії — піаністи Баренбойми: вони і сестрі сповістили в Ізраїль, і похорони зорганізували. Хоч і була Елеонора Мойсеївна православною, поховала її єврейська община за давнім іудейським звичаєм, замотавши у довжелезний білий саван. Молодий раввин сказав:
— Бог сам розбереться із сестрою нашою.
Дочка з Ізраїлю приїхати на похорон не встигла, тож ніхто, крім Спиридона Спиридоновича, і не плакав за покійною. Але для людей було досить того страшного Спиридонового ридання. Вони ніби тікали від нього, поспішаючи винести Елеонору Мойсеївну з хати до заходу сонця. Спиридон Спиридонович провів свою хазяйку аж до автобуса, а потому довго дивився у той бік, куди він поїхав, ридаючи та глухо постогнуючи, як від болю. Більше Жека Спиридона Спиридоновича не бачив.
Аж через рік зустрілись вони у промерзлому напівтемному підвалі свого старого будинку на Подолі.
На той час Жеку, який зовсім пустився без матері берега, круті хлопці споїли і примусили підписати угоду про купівлю-продаж квартири. А коли він, добре вибитий перед тим, підписав, викинули в під'їзд. Отож бездомному Жеці нічого не зоставалось, як тимчасово поселитись у знайомому з дитинства підвалі. Там його, біля гарячих труб парового опалення, і надибав Спиридон.
Коли Жека відчув щось тепле, м'яке і лоскотливе на своєму обличчі, злякався — думав, що то щур. Але, придивившись ближче, побачив просто перед носом сяючі зеленим фосфором розкосі очі, білі вуса на моругому лукавому писку, і впізнав Спиридона Спиридоновича. Радісно знетямившись від зустрічі з близькою душею, Жека довго тискав і цілував Спиридона Спиридоновича у колючі молодецькі вуса. А потому запхав кота за куртку і вони заснули, зігріваючи один одного в морозну різдвяну ніч.
2002 р.
ДИКА ДЖУНҐЛЯ
Він боявся, що вони не прийдуть. Але вони прийшли. Всі до одного — герої його фільму «Батьки нації». Коли вони, в скромних ділових костюмах від найкращих дизайнерів Європи, оточені ескортом охорони, заходили в зал, їхні ідеально прошиті спини злегка морщились, а очі сторожко металися, вивчаючи обстановку. Він біг на півсантиметра попереду, показуючи дорогу до заброньованих для них місць у літерному ряду, щасливий, як сирітка на президентській ялинці. Подолавши стометрівку без жодного пострілу, підбадьорені оплесками спеціально запрошених із цією метою першокурсників інституту культури, де Стас Шукальський (за паспортом — Шукайло, на прізвиська — Шука і Шакал) викладав як вмів режисуру кіно, герої зручно вмощувались, заспокоювалися, обличчя їхні набували звичного скам'яніло-відстороненого виразу.
А потім він говорив, стоячи на півметра вище над нами, солодко переживаючи легкий страх за подібне зухвальство і водночас — підленьке торжество власної перемоги.
Він хвилювався, боявся збитися, хоч повторював те, про що тисячу разів писав і говорив:
— Наша національна трагедія в тому, що ми, як кажуть брати-росіяни, ленивые и нелюбопытные, неорганізовані, не привчені працювати, схильні до анархії і заражені мікробом тотальної експропріації. Нас зіпсувало православіє, наклавши на нашу національну мрію (тут Шукальський криво усміхнувся, підкреслюючи інтонацією, що зумисно вкраплює у високий публіцистичний стиль розмовну лексику), лежати на печі і жувати калачі — віру в те, що однією лиш молитвою до Бога можна купити собі благоденствіє на землі і царство на небесі, і до решти розтлінили більшовики своєю лже-ідеологією соціальної рівності, яка, врешті, зводилась до права більшості на соціальну бідність. І це, як не трагічно, нас влаштовувало. Притому — віками… Ви подивіться, кого оспівує, кого ідеалізує (хотів сказати — народ, але згадав, що це нині звучить архаїчно, тому виправився)… ідеалізують українці? Кого увічнюють? Розбійника, дикуна і розтлінника чужих дружин Олексу Довбуша. Психічно неврівноваженого сільського Джека-зарізяку Устима Кармелюка? Але це ще не все! Хвороблива наймитсько-злидарська ментальність українців сягає свого апогею, возвівши на п'єдестал національної героїні — Марусю Чурай, яка (додуматись до такого!) отруїла свого нареченого Гриця тільки за те, що він надав перевагу не їй, злиденній вдовиній дочці, а дівчині з порядної заможної родини…