В залі стояла глуха, як в льоху, тиша і, підбадьорений нею, автор-постановник фільму «Батьки нації» продовжував ще з більшою наснагою:
— В той же час байдужим, ба навіть ворожим зоставався український (хотів сказати — електорат, але згадав, що вибори минули)… загал до тих, чиїм коштом зводилися храми і палаци, будувались університети і лікарні, бібліотеки і залізниці, музеї і консерваторії, врешті, заводи і фабрики… Як не драматично, але цей народ (тут він ужив це слово в його негативному, приниженому значені) в переважній своїй більшості — історичний і генетичний люмпен і наймит, схильний, як і всі дикуни, до спонтанної нематеріальної творчості, що виливалась в казки та пісні (не маючи ні голосу, ні слуху, Шукальський зневажав… цих співунів, уважав свою приналежність до них помилковою і шукав своє коріння серед інших, практичніших, народів, які споконвіків співіснували на теренах України), не міг навіть цього оцінити! Більше того, йому всього цього не треба було… Йому не треба було цивілізації!!! І в сімнадцятому з почуттям пролетарської справедливості він почав усе це нищити і нищить донині! А наша вітчизняна література? Наше сумнозвісне кіно? Хто їх герої і героїні? Іван, який постійно «не туди б'є»! Пропаща сила — Чіпка! Сільська повія, а згодом покритка — Катерина. Озвірілий колій Ярема, знавіснілий дітовбивця Гонта! Каторжник Варнак! Шевченко, сам Шевченко, якого ми всі обожнюємо, завалює одного літа в помістя до інтелігентних, високоосвічених людей — панів Рєпніних, і замість того, щоб відповісти на чисте кохання прекрасної Варвари, пише на неї буквально пасквіль, і шукає собі дружини серед неписьменних дворових дівок та кріпачок, напившись оковитої з лакеями!
І тут Стас Шукальський відчув, що тиша в залі натягнулась, як струна на грифі гітари. І — тріснула: в самому кінці зали демонстративно встав, ляснувши стільцем, високий імпозантний чоловік.
Шука мало не вилаявся вголос від здивування, звідки взявся на презентації, так обережно зорганізованій, за персональними запрошеннями, цей вічний революціонер і вічний репресований (і все через свою нетерпимість) Мирон Волинець, як той закричав через увесь зал:
— Не смій, паскуднику плюгавий, оскверняти святе ім'я нашого Пророка! Не смій, лицеміре проклятий! Ти сам — лакей і прихвостень! При всіх владах — ти наймит і стукач! Скільки тебе, мерзотнику, знаю, то годуєшся тим, що облизуєш задниці властьімущим. Покидьок!
Останні слова Волинець прокричав уже з фойє, куди його грубо виштовхали вчасно підоспілі охоронці батьків нації.
І знову в невеликому залі запала тиша, напружено-чутлива, як у криниці. Шукальський похолов, збагнувши, що із Шевченком його «занесло». Взагалі, з Шевченком у нього своя рахуба. З молодості, коли він ще не був режисером і бігав по столичних літературних журналах зі своїми сценаріями, які скромно називав повістинками. І треба ж було, щоб один редактор (з тих пір Шукальський з ним не вітається) бовкнув йому щось на зразок: «Навіщо це ви, чоловічку, пишете, коли Шевченко вже все за вас написав і всю правду сказав».
«У Шевченка своя правда, а в мене — своя», — відрубав юний Стас Шукайло, розсмішивши зарозумілого редактора до гикавки. І зараз він мусив щось сказати… Щось таке, що зняло б небажану напругу в залі. І він, вистежуючи можливих диверсантів серед нечисленних приятелів, організованих поклонників та куплених журналістів, зімітував грайливо переляк: