— Повірте, це не розіграш, не підставна качка… Видно, сама доля привела в цю залу цього чоловіка, щоб продемонструвати на прикладі нашу трагічну національну пристрасть бунтувати там, де просто треба… працювати.
Жарту не вийшло, але темною безоднею тиші прошелестіли єхидні смішки, шепіт, шелест одежі… За мить запала тиша і зал знову був готовий слухати. І він продовжував:
— Візьмемо час зовсім недалекий. Двадцяте століття. Тоді, коли світові могутні літератури, а з ними і кінематограф, обирають своїм героєм людину підприємливу, успішну, господаря життя, власника, герой радянської літератури і мистецтва — сучасник, або, вірніше, чесний недоумок, передовик соцпраці, який тішиться перехідним вимпелом і путівкою в Моршин, чекаючи тридцять років на квартиру у «хрущовці» від заводського парткому… Тож не дивно, що на Заході творилась ідеологія успіху, поступу, прогресу, у нас же — злиденної тарганячої общаги, перепрошую, гуртяги, безоплатного трудового ентузіазму і азіатського злодійства. Отож, як сказав один з батьків нашої демократії, маємо те, що маємо.
Під зовні незворушними почесними гостями злегка зарипіли стільці. І Шукальський заспішив загладити власну думку про не таке вже й погане для батьків нації вчорашнє.
— Сьогодні — нові часи і нові герої. Це люди, які наперекір нашій національній традиції, відмовились бути злиденними, бідними, а отже — другосортними. Вони хочуть бути багатими. Вони хочуть зробити багатими нашу державу і наш, перепрошую, народ. Про них — мій фільм. І я мрію, щоб він став, грубо кажучи, посібником, інструкцією для кожного українця, який хоче бути успішним… А зараз, дорогі друзі, я хочу представити вам тих, на чиєму рахунку сотні, тисячі добрих справ: збудовані храми, магазини, дитячі притулки і сиротинці, спортивні зали, салони краси, бензоколонки і нафтопроводи… В чиїх господарських руках — видавництва, телестудії, газети і картинні галереї… Якби не вони — нічого б цього вже не було б. Не було б культури і мистецтва. Була б одна суцільна поголовна тотальна руїна…
Він витримав печальну паузу і — завершив зі світлим, радісним оптимізмом:
— І щоб наша держава вирвалась чимскоріше із хуторянської трясовини на планетарні обрії, сьогодні — не просто презентація мого фільму, сьогодні — презентація Міжнародного фонду підтримки українського кіно — скорочено: Емфапеук! Вітаймо його ініціаторів і засновників! Хвала і слава невмирущій традиції добротворіння, красотворіння, славотворіння! Хвала нашим новим Мазепам, Терещенкам, Чикаленкам, Симиренкам! Людям, що, як рідні батьки, дбають про славу нації! Дозвольте представити вам почесного президента фонду і членів великої благочинної ради…
Він називав відомі всім імена, «захлинаючись пієтетом», як згодом напише одна з газеток, батьки нації скромно вставали, кланялись в бік публіки, і намагалися пошвидше всістися до неї спиною.
Напівпорожній зал в'яло реагував ріденькими оплесками. «Засранці! Засранці і заздрісники!» — скреготав зубами Шукальський, і, вигукнувши зумисно театрально: «А тепер — фільм!» — покинув сцену з високо піднесеною лискучою від поту лисиною. За лаштунками дав волю люті, накинувшись на відповідального за презентацію працівника Будинку кіно:
— Вимикай світло і давай кіно! Негайно! Негайно!
Відповідальний шарахнувся, кинувся до електрощита, світло погасло, на білій плямі екрану з'явилися титри.
Переконавшись, що все йде нормально, Шука заспішив у сусідній кабінет, де накривали столи три його останні дружини. Дві перших були негодящі для таких оказій: компрометували його своїм похилим віком і сільським виглядом (замолоду Шука одружувався чомусь тільки з вчительками української мови). Керувала дружинами місцева буфетниця Рая. Рая, яка не раз, як добра самаритянка, заповнювала своєю любов'ю вакуум у душі Шукальського між черговими шлюбами і була в курсі всіх його проблем, поблажливо вчила двох актрис і художницю (в останні десятиліття режисер зациклився на творчих жінках), як тоненько нарізати ковбасу, сир, овочі і з цієї січки творити апетитні канапки. Бутерброди з ікрою та сервіровку столів Рая нехарапутним жонам не довіряла. При всій відповідальності своєї місії буфетниця встигала приколюватись, провокувати дружин на світську бесіду і контролювати ситуацію, аби, не приведи Господи, екзальтовані «шукачки» не порізали одна одну. Але жінки поводились достойно, певно, стимулювала до толерантності присутня тут дочка від якогось із перших двох шлюбів, дівчинка років шістнадцяти.