Шукальський блукав серед галасу, булькання і плямкання, шкодуючи, що не мав при собі «Калашника», і радіючись водночас, що не мав, бо тоді б йому довелось відсидіти за цих оглоєдов, як за щось добре. Деякі з них з ним цокались, але переважна більшість не помічала, зайнята (вже!) пожиранням десерту. Таким непоміченим він обійшов останніх своїх дружин, що, підпивши, на пропаще кадрили обсипаного крихтами останнього в історії українського кіно кінокритика із ледь животіючого журналу «Сінема». Проминув дочку від котрогось із ранніх шлюбів, яку явно клеїв тупуватий тип типу нового українця, розбагатілого на торгівлі бензином, котрий, до речі, виявився не таким вже й тупим, а справжнім патріотом і палким шанувальником вітчизняного кіно. Явився сюди сам, без запрошення, не будучи навіть героєм фільму. І от, не побіг слідом за батьками, а зостався, хоч має зелені не менше, ніж ті… А може, підозрював в душі Шукальський, нуворишу ручки сверблять прикупити за чесно зароблені гроші телеканал або ще крутіше — назвати своїм іменем кіностудію Довженка. І знімати про себе круте кіно… Інтелігентної слави захотілось чоловічку! Зрозумів, що життя коротеньке, а мистецтво — вічне. Ох, це вічне мистецтво! Цей вічний… содом і гоморра!
Доклавши чималих зусиль, щоб потрапити в поле зору галантного спокусника власної дочки, Шукальський привітав його піднятим келихом. Той з хвилину чавив нєжним взглядом лисого чоловічка, що посмів перебити йому приємну тріпню з дамою, аж доки налякана дама не пікнула: — Ето мой папа, єво фільм…
— Шо ж ти молчіш, мужік? У мєня к тєбе дєльце. Так штук на двєсті. А ти нє проявляєшся. Обіжаєш, брат! Вот — візка, брякні…
— Когда? — стрепенувся радісно Шукальський.
— Ладно, — враз потух король бензозаправок. — Сам найдусь. А тєпєр — дай с дочкой побазаріть, ладно? І нє обіжайся…
Ще б пак! «Нє обіжайся!» Обіцяв «штук двєсті» і — «нє обіжайся»… А може, бреше, понтяра, щоб відчепитись? Знаємо ми ці круті приколи!.. Від невизначеності і двозначності власного становища на власному святі йому закортіло перекинутися слівцем-другим із вірною подругою Райкою, але добра самаритянка Раїса Пилипівна взяла на абордаж аж трьох зразу невідомо звідки явлених його вічних суперників — нікому ніколи не відомих кінорежисерів (типу Волинця) у стані перманентного простою. Тож ображений Шукальський зробив різкий розворот на місці, шукаючи іншу добру душу. Однак доброї душі серед цього п'яного бомонду не знайшлося. Не було поблизу й теперішньої дружини в законі…
На щастя, страждання Стаса Шуки були недовгими, як і слава. За півгодини від фуршету зостались одні обгризені столи. Наситившись, піранії-піарщики звільна купчились та тусувались довкруг його наймолодшої дружини, що, невідомо звідки випірнувши, преспокійно чадила, як швець, цигарка за цигаркою і хилила, як вантажник, чарку за чаркою, але Шукальського це вже не обходило. Він ніколи не ревнував своїх жінок, навпаки, використовував їхні ресурси та популярність в інших чоловіків з великою користю для себе. І вони, вражі баби, того заслуговували, як і ця язиката мала тележурналістка, якій до повного набору просунутої дами не вистачало шлюбу з відомим, хоч і призабутим, кінорежисером. Тож хай відробляє свій… імідж ділової леді. Хоч би й з чортом рогатим, аби лиш про фільм написали газети та згадали у телепрограмах… Між іншим, ця мала — молодець. Серед її свити Шука запримітив миршавенького редактора популярної серед мистецького андеґраунду скандальної літературної газетки, манірну дівицю в екстравагантних прикидах з ілюстрованого журналу для дружин нових українців, косату марусю з націоналістичної та стрижену шушеру з шовіністичної рептильок, навіть пана з «Урядового вісника», та ще з десяток не впізнаних, але яскраво виражених кріейтерів. Помітивши блукаючого господаря презентації, товариство заусміхалось, молода дружина чмокнула його в щічку і за мить забула його, зайнята розмовою про розподіл політичних сил в парламенті та шанси опозиції.