Тож творцеві кіношедевру не залишалось нічого іншого, як непоміченим покинути зал і Будинок кіно, сісти у свій драндулєт, придбаний на зекономлені від фільму гроші, і поторохкати на свою Оболонь.
«Який же я ідіот, — думав дорогою, — на кого ображаюсь? На це бидло? Вічно голодне, як сарана, а тому вічно продажне бидло? На цей люмпен? Йому б тільки жерти в три горла за чужий кошт та ганьбити людей, які щось роблять… народ лінивців і експропріаторів… Та на зло усім свято Стаса Шукальського все-таки відбулось… Свято творчої людини, яка вміє „розкрутитись“, вигідно продати свій талант, бо — не бажає, не-ба-жа-є бути злиднем-лохом! Не хоче доношувати старі лахи, допивати чарки по чужих презентаціях, скиглити та виглядати, чи не несуть на тарілочці із золотим обідочком грошики. Не несуть! Ніхто вже не несе. І ніхто в президію не кличе. Кругом — торговиця! Дикий ринок і велика джунгля! Та треба жити, і треба жити добре. Ради цього святого принципу — Шукальський готовий на все! Тим паче, що цьому Шукальському осточортіло торохкати на Оболонь, в однокімнатну (після п'яти чи шести переділів майна з колишніми дружинами) „готельку“, а хочеться дожити віку з молодою жоною в трикімнатній квартирі на Печерську…»
Опівночі його розбудив телефон. Дзвонила якась жінка, питала, де Віта. Спросоння довго не міг зрозуміти, чого вона від нього хоче.
— Яка Віта? Не знаю ніякої Віти… Може, Наталка? Але її теж тут нема…
Його молоду дружину звали Наталкою і її, справді, тут не було, як і Віти.
— Шшшакал, — заридала у слухавці жінка, і він впізнав свою другу по рахунку дружину. Цим поганим прізвиськом обзивали його тільки невдахи-колеги та ще вельми культурна вчителька української мови, що, за її ж словами, звільнившись від нього, виросла до директора ліцею. — Твоя дочка Віта! Шшшакал!.. Вона була на презентації твого фільму… І не повернулась. Де вона? Чуєш, де дитина?
— Не знаю. Я її не бачив, — збрехав він, згадуючи, як дочку клеїв нувориш, розбагатілий на торгівлі бензином. «Мабуть, там, де й Наталка, моя шоста дружина», — хотів цинічно пожартувати, однак стримався, з огляду на правильний моральний кодекс екс-дружини-освітянки.
— Брешеш! — заверещала культурна директорка. — Вона мені дзвонила з Будинку кіно, сказала, що розмовляла з тобою. Признавайся, де дитина? Шшшакал!.. Кому ти її підсунув, продажний, підлий… підлий шакале! Кому ти її продав, аморальний собацюро? Може, її вже нема живої?.. Відповідай! Підлий, підлий шакал!.. Не дай Боже що… я влаштую тобі таке свято шакалячої твоєї душі — до смерти пам'ятатимеш! Буде тобі презентація, шакалюко!
Образливий тон другої дружини дістав Шукальського. Недовго думаючи, він вирвав із розетки телефонний шнур: а тепер кричи, хоч лусни, суча бабо! Але свята тобі мого — не зіпсувати! — і вкрився з головою пуховою ковдрою. Де Віта — він здогадувався. Але нічим не міг зарадити: йому кров з носа потрібні були гроші на майбутній вимріяний фільм про одного з найперших успішних українців, свого кумира і фаворита Катерини Другої графа Розумовського. І король бензоколонок мусив їх йому дати. Тепер уже мусив, сучий син, а то, бач, розкотив губу на чужих дочок!.. Доведеться розплачуватися грішми олігархів за сьогоднішню ночь разврата і молодій дружині. Він за цмок у щічку прикривати її блядство не збирається… Не на того натрапила, продвинутая моя… Тепер ти будеш цікавитись не розподілом політичних сил в парламенті, а коштів своїх багатеньких френд-боїв, сучко!.. Ох, якби ж то… Якби ж то… хоча б сто тисяч баксів… Він би вже показав, що вміє не лиш сраки багатим лизати… Він би… розкрутився, як атомний реактор… Він би вже постарався зробити такий касово-культово-знаковий фільм, що вся ця темна, безлюдна, дика джунґля, яка причаїлась волохатою горилою за нічним вікном, репнула б від заздрості…
І кінорежисер Стас Шукальський, погойдуючись на в'юнкій ліані дрімоти, поринув у солодкі марення про майбутню славу.
2002 р.
ЛИСТ ІЗ ТОГО СВІТУ
Перед Різдвом всі 460 (чи скільки їх там) народних депутатів отримали написаного від руки кульковою ручкою листа такого змісту:
«Добрий день, пане депутате!
Дуже дякую, що Ви поздоровили мене зі святом, Днем працівників с/господарства. Бо я, перебуваючи вже третій рік на тому світі, думав, що всі вже забули, що я був такий на землі. В 2002 році мені б виповнилося 60 років і я би пішов на заслужений відпочинок. Але Бог подбав про мене раніше, і в 1998 році забрав мене до себе. Зараз я сиджу в райському саду і спостерігаю, як ідуть справи на нашій вільній Україні.