Згадка про Артика розігнала в Діминій голові сумні спогади і думки. Тим більше що сонце вже обійшло їхню висотку і світило привітно просто у вікно. Дімка бадьоро підхопився, пошукав по брудному столі, кинув до рота зачерствілу цілушку батона, запив водою із крана і знову був готовий до життя. Страх минув, на душі було легко, а в голові складався план, що ж його далі робити. План Дімці сподобався. Накинувши курточку, він вибіг з квартири. Обминувши вічно поламаний ліфт, помчав сходами униз, на вулицю. На вулиці було тепло, сонячно і малолюдно. На зупинці — теж. А це значило, що до метро Дімка доїде з форсом — на маршрутці, що вже стояла в очікуванні пасажирів.
— Дядь, можна? — спитав Дімка молодого водилу.
— Ладно… — буркнув той, і Дімка притулився біля дверей з радісним відчуттям, що день починається щасливо.
На станції метро «Лісовій» біля будки на вході до ескалатора сьогодні теж сиділа добра тьотька. Дімка проскочив повз неї, кинувши: «Здрастє!» — і помчав ескалатором на платформу. Людей в передобідню пору було мало, поїзди ходили рідше, і Дімка разом з усіма став слухати чоловічка в костюмчику, який, видряпавшись на дах фургончика, що примостився на узбіччі автотраси навпроти, галасував у щось велике, схоже на чорну лійку.
— Якщо ви мене оберете депутатом парламенту, — кричав чоловічок, — я відміню педеве, підвищу пенсії і зарплати, відкрию нові робочі місця…
— Хрєн ти відкриєш, — не витримав агітації чоловік з вудками, що стояв поряд з Дімкою, і Дімка засміявся, налаштований і далі веселитися, але тут підійшов поїзд.
Вскочивши у вагон першим, Дімка крізь вікно спостерігав за вивертами враз онімілого чоловічка з лійкою на фургончику.
— Сволоч, — сказав чоловік з вудкою, що знову опинився поряд з Дімкою. — Ач, як бреше? Мало ще накрав! Все їм мало і мало! Кожне хоче влади, хоче грошей, грошей!.. Кровопивці!
При згадці про гроші Дімка шарнув по кишенях — порожньо: зостались його гроші розсипаними по хаті. Жаль, бо так не хотілось йому сьогодні нити, а доведеться… Хоч навряд чи щось перепаде, час не той, і їдуть не ті — одні пенсіонери в центр добираються: хто продавати черемшу на Хрещатику, хто жебрати в підземних переходах, а хто — у багаті квартали, де в сміттєвих контейнерах можна знайти не лиш пляшку, а й бутерброд з ікрою чи огризок черствої дорогої ковбаси.
Дімка теж шарив по сміттярках раніше, коли нічого не вмів. Але зараз в нього все класно — і в метро, і на вулиці дітям подають охочіше, ніж старим жебракам, особливо гарно вбрані не дуже старі тьотьки, в яких самих, видко, є діти. Але в таку пору щедрі чужі мами в поїздах не їздять…
Страх як не хотілось Дімці сьогодні нити, але порожні кишені змушували. Тож Дімка відлип від дверей, скорчив жалібну міну і, відітхнувши (була — не була!), занив тоненьким жалібним голоском:
— Хочеш сладкіх апєльсінов…
Пенсіонери не ворухнулися — занудна пісенька Земфіри не пройняла їх. Поволі просуваючись вагоном, Дімка спостерігав, як кістляві міські бабці і товсті сільські тітки, міцніше вчепившись у свої торби, роблять вигляд, що ніхто перед ними не співає з простягнутою рукою. Тільки в самому кінці вагона метушливо зашаруділа в торбинці молода жінка у гарному шкіряному прикиді. Дімка в змиг ока проскочив злиденну та скупу публіку і опинився біля жінки. Та від Дімчиної спритності розгубилася і, певно, не знайшовши копійок, тицьнула йому гривню.
З тим Дімка і вискочив на платформу, пильно стежачи, чи, бува, не пасуться по вагонах «бики» з гітарами, «продавали» газет, цигани, або рекетирська шобла Прища. Ні тих, ні інших не видно було — десь проїдають вранішній улов. І щасливий, що не буде ні в голову битий, ні пограбований, Дімка вирішив вибрати щось із свого репертуару жалібніше… Знав, що з пасажирів метро копійку разом із сльозою добре витискали пісні про Бога і маму.
Отож, Дімка вступив у другий вагон, прокашлявся і з почуттям затягнув:
Дімка пісні добре не знав, тож співав, що на душу ляже. І, видно, виходило непогано, бо пенсіонери заворушились, зашморгали носами, зашарили по кишенях… П'ять вагонів, п'ять зупинок. Кишеня куртки приємно поважчала і срібно побрязкувала. На станції «Дніпро» Дімка вирішив перепочити, подихати свіжим повітрям і поплювати з мосту на безперервний під ним потік машин. Але, коли він, завершивши куплет, збирався вислизнути на платформу, хтось схопив його за плече. Дімка похолов, під шапкою стрельнуло — рекет! І він рвонув що є сили. Але «рекет» вискочив разом з ним і виявився бородатим мужиком у шкірянці.