— Хлопче, — спитав «борода» без базару, — ти хочеш співати? На естраді?
З доброго дива Дімка лиш рота роззявив.
— Ну, як Асоль, приміром, чи Аліна? — чіплявся бородань.
Дімка таких не знав — телевізор він не дивився, бо не мав, артистів бачив лиш тих, що виступали на Майдані Незалежності на всілякі свята, чув тільки тих, кого по базарах крутять. А серед них згаданих не було.
— Ясно, — все зрозумів бородань і, полапавши у внутрішній кишені шкірянки, витяг звідти клаптик лискучого паперу і протягнув Дімці: — Візьми. Хай мама приведе — там адреса написана. Або сам. Надіюсь, Київ ти знаєш. І читати вмієш…
Мужик щез в останньому вагоні електропоїзда, поїзд щез у темнім тунелі, а Дімка все ще стояв і не вірив своїм очам і вухам: на білому квадратику чорним по білому було щось написано. Дімка читати вмів, як-не-як закінчив у селі перший клас на одні десятки. Тож, трохи посопівши, склав докупи дрібні літери: Арнольд Кармазинський — продюсер.
Плювати з мосту на іномарки відхотілось. У вухах застрягло запитання: хочеш співати? — на яке він не знав відповіді. І від цього невідання хлопчика злегка перемкнуло, почало нудити і похитувати, як з голодухи. Таким пришибленим він і приїхав на Хрещатик. Щоби трохи попустило, хотів було відстебнути на джин-тонік, але передумав, згадавши ранковий скандал із мамкою. Наразі стало сумно від підступності життя, бо ніколи не знаєш, що тебе чекає. А оскільки Дімка вже знав, що особисто його чекає переважно гівно, то вирішив забути «бороду» з його Асолями і на повну котушку скористати сьогоднішню удачу.
У гастрономі на Хрещатику було людно. А там, де багато людей, там завжди трапляються і милосердні. Добрих людей, чи то жінок (до чоловіків Дімка не наважувався підходити), навчився впізнавати по виразу обличчя. І майже ніколи не помилявся. Як правило, спочатку спитавши: а де мама? — і почувши: п'йот, — вони, скрушно зітхаючи, давали йому гривню або купляли булочку, а то й шоколадку. Цього разу Дімці перепала ромова баба і ватрушка. Проковтнувши ромову бабу, а ватрушку запхавши в рукав курточки (для вічно голодного Артика), Дімка заспішив на Майдан Незалежності: подивитись кіно на великому екрані, покружляти та зустріти когось із пацанів. Але то треба було робити ловко, бо останнім часом їхні стрілки закінчувались печально — поліцаї влаштовували справжні облави на гулящих дітей і відвозили їх у дитячі притулки. Перед Новим роком їх з Артиком так допекли морози, що вони самі здались ментам, прикинулись іногородніми і цілий місяць до «опознанія лічності» тусувались з іншими такими ж бездомними в теплі і добрі. Їх навіть на кіно знімали, коли приїжджала якась дуже важна тьотька і ще ціла купа делегацій з подарунками. Отак вони місяць обжирались шоколадками, спали на білих простирадлах, дивилися телик, згадували з натугою шкільну науку, грали в шахи і розповідали журналістам про своє безпритульне, бурлацьке життя, доки не потепліло на вулиці і не захотілось до чортиків свободи. Отоді вони й змились, ще раз переконавшись, що нема луччого кіна, ніж «клеєне», а у світі нічого нема кращого, як свобода… Але все-таки порішили, коли вже сильно дістане голод чи холод, на місяць «здаватися» в притулок.
Сьогодні вранці після скандалу з мамкою Дімці подумалось, що, либонь, пора. Хотілось пожити по-людськи — без мамчиних скандалів, трохи від'їстися, бо вже штани спадали. Однак після зустрічі з «бородою» передумав. Те, що мамка заквасила по-чорному, погано, ще гірше, що пішла на трасу… Але тепер все буде по-іншому… Тепер в нього будуть гроші… Багато, дуже багато, вистачить на хавчик, і мамці на прикид, і на телевізор, може, й на тачку… Іномарку, блін! Тільки іномарку! Уявивши себе в сріблястій тачці, у лискучій шкірянці, як Арнольд Кармазинський, Дімка щасливо засміявся і погнав, підстрибуючи, на Майдан Незалежності, що вирував передвиборними мітингами: біля колони з дівкою у вінку маяли червоні прапори, навпроти, біля глобуса жовто-сині, коло крилатого золотого чоловічка — білі полотнища, розмальовані зеленими яблуками, а перед самим Діминим носом на залізному коні гарцював Артик із Троєщини, заважаючи якимсь тьолкам фотографуватися з козаком Мамаєм. Артик веселився, хоч Дімка знав, що братану не до сміху: його мама — ще гірше — «сіла на голку». А знедавна вже й з квартири не виходила. Тож Артьома мусив сам про себе дбати: і бабки заробляти, і розважатися.