Дімка тихо свиснув, Артик сплигнув з коня і став перед ним і у всій своїй красі — із темно-ліловим фінгалом під правим оком.
— Бля-а-а… — поспівчував Дімка. — Мамка?
— Нє-а! Бандюги Крота. Мол, крисятнічаєш, гніда малая, на чужоє запал…
— І чо? Всьо?
— Нє-а. Крупняк тіпа п'ятак — припрятав. — І Аритик підморгнув фінгалом, а Дімка ще раз переконався, що сьогодні йому дуже пощастило: і капусти насшибав, і битий не був. Тут заграла музика і на Майдан з-за човна з мужиками і дівкою вийшов духовий оркестр, обліплений плакатами.
— Давай приколюватись, — запропонував Дімка.
— Нє-а, пацани Бетмана почистили магазин на Оболоні. Менти по всьому городу рищуть.
— Красти нехарашо, — сказав Дімка. — Мамка каже — менти зловлять і вб'ють…
— Всіх не вб'ють… А Бетман і не краде, він тіпа того… еспріює, ну, тіпа своє забирає. Базарить, мол, круті його обчистили… шакали, блін, пора джихад об'являть, тіпа войну…
— Ну ти даєш! — засміявся Дімка, згадавши обдертого, вічно голодного і злого Бетмана. — Круті обікрали Бетмана!
— Чо ти смієшся? — образився Артем, — Ну, не лиш — усіх… Дак про ето всі базарять, і еті, как іх, блін, голімі депутати — і он, і он, — показав підборіддям на галасливі натовпи мітингуючих. — Пішли, послухаєш…
Дійсно, про це говорили всі виступаючі, називали якихось олігархів і навіть президента бандитами і злодіями.
Але палкі промови теж не переконали Дімку. Він ніяк не міг у своїй голові уявити, що могли багаті вкрасти в Бетмана чи у них з мамкою. Навпаки, коли просив, подавали по крупняку, не те що якась там злидота: Бог подасть, Бог подасть…
Тут Дімка згадав «бороду» і йому страшно захотілось самому стати багатим. І то вже. І він сказав зі старечою досадою:
— Та ну їх усіх, депутатів. І Бетман фуфло гонить, нє хрєн занятся… Вот в мене… кранти почті — мамка на трасу пішла…
— Хєрово… — поспівчував Артик, порився в бездонних кишенях і втиснув Дімці в кулачок вогкий клейкий тюби. — Поторчи. Конєшно, не травка, но мать, бля, всьо подмєла.
Дімка вдячно посміхнувся:
— Не зараз… А в мене ватрушка, хочеш? Мені вобще сьогодні везе…
На жаль, білий папірець не справив на Артика враження, як і незрозуміле слово — продюсер. А Дімка не вмів пояснити, хоч в глибині душі здогадувався, що так звуться круті мужики, які допомагають розбагатіти бідним безпритульним хлопцям, а потім кричать на концертах на Майдані:
— А тепер виступає неперевершений… блискучий… Дімка Безуглий… Вітайте!
Залишатись довго на Майдані Незалежності було небезпечно, тож, покружлявши серед розпалених боротьбою сердитих мітингуючих і не знайшовши в тому нічого цікавого, хлопці розбіглись. Артик — під готель «Дніпро» — жебрати, а Дімка пірнув у метро, щоб скоріше доїхати додому і розказати мамі про «бороду».
Всю дорогу, дивлячись на своє відображення у темному вікні вагона, уявляв себе Дімка то на залитій світлом сцені у чорному лискучому піджаку, то за кермом чорної блискучої тачки… Хоча ні, без тачки він поки що обійдеться… Краще він бабки віддасть мамці, щоб та не кричала і не ходила на трасу.
Мамки вдома не було. Дімка визбирав розсипані вранці копійки, перерахував разом із виканюченими в метро — вийшло шість гривень 43 копійки. Якраз на півкіло сосисок і батон.
Коли повертався з магазину, глянув на вікна — не світилися. Значить, мамка не прийшла… Біля під'їзду вовтузились пацани, і Дімка вирішив у їхній компанії почекати її. Час минав, пацанва розійшлись спати, а мамки все не було. Темний страх, пережитий вранці, знову заворушився у серці Дімки. Гнаний ним, хлопчик вирішив іти за дорогою на трасу. Йти було далеко, але не страшно: автобуси і маршрутки то обгонили його, то летіли навстріч, осліплюючи фарами. Він зазирав у тьмаво освітлені салони, але мамки теж там не було.
Дімка йшов і переконував себе, що нічого страшного не сталося. Мамка часто не ночувала вдома. Вранці приходила змучена, часом побита і затихала, вкрившись пропаленою цигарками старою ковдрою. А Дімка сідав біля неї і наслухав, чи вона дихає. Нічого не було страшного, якби не той волохатий страх, що ворушився в Дімчиній душі…
До траси хлопчик дістався, коли ще у придорожній корчмі біля станції метро «Лісова» горіло світло. Він зазирнув у вікно — мамки серед веселої компанії не було, і пішов далі, на трасу, що скидалась на рухливу темну стрічку, поцятковану світлячками. Прихилившись до стовпа рекламного щита на узбіччі, на якому був намальований «дядя Ваня — наш чєловєк», коло якого зазвичай часто любила прогулюватись мамка, Дімка став чекати. А щоб не так сумно було, рахував авто, що пролітали повз нього зі свистом на шаленій швидкості. Скоро він зголоднів, але батон не ліз у горло. Не лізли й сосиски. Боліли ноги, дошкуляв нічний холод, але, скований страхом, хлопчик боявся поворухнутися. Нагонив жаху і ліс, що височів по той бік траси чорною стіною. До всього від шинку від'їхала кавалькада автомашин, навантажених веселою компанією, у вікнах погасло світло і стало зовсім нестерпно. Від втоми і розпачу Дімка опустився на землю, загадавши собі, що коли повз нього пролетить тридцята машина, він зірветься і пожене додому.