Певно, було вже зовсім пізно, бо тридцятого авто Дімці довелося чекати довго. Нарешті на трасі зблиснули два маленькі вогники. Вогники більшали, наближаючись. За якийсь десяток метрів авто притишило хід, погасило фари і безшумно проминуло рекламного дядю Ваню та Дімку біля нього. Дверці так само безшумно відчинились, і з них випало щось темне і важке, схоже на мішок.
Авто тихо від'їхало, а далі ревонуло, рвонуло і розтануло в мерехтінні траси, що вела в напрямку Дніпра. З-за хмари виглянув місяць, освітив те, що випало з машини, але Дімка і без того вже знав, що то… Страх йому підказав і відступив у темний ліс. Дімка вже нічого не боявся. Він виліз із свого сховку, скинув курточку і прикрив ними голе тіло мамки. А потім став на проїжджій смузі і почав махати руками, лихоманно повторюючи:
— Памагітє… в бальніцу… мамку… памагітє… в бальніцу… мамку… памагітє…
Але авта не зупинялися. Освітивши на обочині траси прикрите тіло і дитину, яка щосили махала руками і щось кричала, вони тільки прибавляли газу.
Мамка під курточкою не ворушилась, а машини все пролітали і пролітали. Неждано страшна лють, як полум'я, охопила тіло хлопчика, забила в конвульсіях, кинула до землі. Він упав і, б'ючи кулачком по холодному твердому асфальту, закричав тим, що все пролітали і пролітали в красивих окатих авто, такі ситі, такі байдужі, такі…
— Я уб'ю вас! уб'ю вас!.. уб'ю-у-у!..
Дімка ридав доти, доки не витік з нього разом зі злими сльозами розпач. Але важка люта ненависть до підлого, злого світу не минула, вона тільки ніби скам'яніла, ніби застряла в маленькій, добрій душі Дімки важким розпеченим каменюкою. І, від того сам собі чужий, аж страшний сам собі, Дімка встав, сів біля мамки, поклав її розкуйовджену голову на коліна і став чекати ранку. Ні про що не думаючи, ні на що не надіючись.
2002 р.
СУДНА НЕДІЛЯ
Першими негаразди помітили ворони, що летіли з міста на сільську ярину. Покружлявши над Озером густою чорною хмарою, вороння зняло від подиву такий рейвах, що його почула навіть під своїм лісом глуха Овеча Баба. А потім обліпило чорними гронами прибережні верби, притихло і стало чекати, що ж буде далі. А далі, стривожений воронячим галасом, з-за хліва крайньої від Озера садиби визирнув Петро Титар. Осліплений сліпучим розпеченим сріблом, що, здавалося, лилося із самого неба, Титар нічого не зрозумів, але рідкий чуб став йому дибки. Увесь здиблений від поганого передчуття, Титар махонув через пліт і в два стрибки вискочив на греблю. Тепер сонце, що поволі підіймалося з-за Гонтівки, вже не сліпило йому очі, і Титар, придивившись, все зрозумів.
— Об твою мать! — вжахнувся Петро Титар, і ворони підтримали його обуреним каркотом. Хоча насправді Титаря не стільки вразило те, ЩО сталося, як те, що сталося ВОНО на Святу неділю. А це йому — як старості новозбудованої сільської церкви і людині недавно наверненої до віри християнської — здавалось поганим знаменням. Та Божі сумніви недовго терзали Титаря, натомість охопив переляк, що це ж його першого люди на греблі побачать та ще, чого доброго, не те подумають. Але тікати було пізно, бо саме в цю хвилину у невидимій за старими дубами дзвіничці старий Пилипович, колишній вчитель співів, а нині дзвонар і регент церковного хору, вдарив у дзвони з такою силою, що Титареві все всередині обірвалося. Нової церкви з греблі теж не було видно. Хоч стояла вона на горбі в центрі села, та заступав її старий парк, посаджений ще у 20-ті роки минулого століття першими комнезамівцями на місці церкви, яку вони спочатку спалили, потім розвалили, а цеглу розтягли собі на печі та грубки. Чув це Петро Титар від свого діда, теж Петра Титаря, який через той пролетарський вандалізм змушений був стати останнім сільським дяком і першим пролеткультівцем, тобто щовечора в хаті незаможної Маланки Сербіянки збирати на спєвку комунарів, а заодно з «Інтернаціоналом» вчити їх політграмоти.