Отака-то чудасія чудна трапилася з родом Титарів, що до совєтської власті всі чоловіки у нім були титарями та дяками, а за совєтської власті — парторгами. Отож, за сто років ніби вже й професію відповідальну освоїли, а тут, на тобі — знову переворот, знову вали клуб і став церкву, знову міняй родинну традицію… Тож потомствено духовний чоловік Петро Титар почав дрібно і часто хреститися на божественний передзвін, від якого, здавалось, над старезними дубами і липами заграва золота у небо здіймалася.
І недаремно хрестився Титар, бо першою дзвони церковні покликали на службу Божу сільську плетуху бабу Сяньку. Скотившись на греблю колючим клубочком, баба Сянька після чемненького «з неділенькою Святою будьте здорові», хотіла було шпигнути за звичкою своєю поганою церковного старосту з причини його раннього стовбичення на греблі, але, глянувши на Озеро, гикнула, віддихалась і заплямкала пісними губами. Сянька плямкала, зіпаючи, як викинута на греблю риба, а селом летіла вслід за небесним церковним передзвоном недобра чутка. Той лихий поголос вривався в хати, як активісти в 30-ті чи голови колгоспів в 47-ім, гасив у печах вогонь, виштовхував людей у плечі на вулицю, якою вже поспішали жителі віддалених кутків. Тож незабаром коло Титаря й Сяньки зібралося три четвертих скликаного недоброю новиною села, або всі пайовики колективного сільськогосподарського підприємства «Нове життя». Інша чверть — незалежні фермери та дрібні підприємці — непомітно гуртувалась в загін самооборони зовсім поряд. Відсторонено мігрували від одного соціально-економічного полюса до іншого одинокі і незбагненні, як блукаючі астероїди, сільські люмпени і тимчасово проживаючі в особах Альошки Моджахеда, славного героя афганської війни (знеславленого у мирний час охотою до свіжої рибки, яку він обмінював у бабів на маковиння), наскрізь простреленого в бандитських розборках Валери-Холери Безкоровайного, що вже котрий місяць переховувався в тата з мамою від братви, та розмальованої, як лялька, з мобілкою при вусі, недавно депортованої з Німеччини Юльки — онуки остарбайтерки Надезі, котра після війни повернулася з німецької неволі з дівчинкою в пелені, такою рудою, наче від німця. А що від німця, то тільки тепер, через 50 років, це стало ясно, коли Надезіна онука Юлька поперлася в Німеччину діда шукати.
А от тепер стирчала, як штурпак, на греблі та фіфа з телефоном коло вуха і з кимось по-німецьки говорила. Але село не зважало на дурноверху потомствену остарбайтерку. Село як заворожене понуро дивилося на Озеро: так поважно воно називало окрасу і визначну пам'ятку природи обласного масштабу — величезне джерельне водоймище, — і мовчало.
Останнім, як і належиться начальству, прилопатив на греблю захеканий сільський голова Гнат Карпович. Піт струменів по його лискучому виду, червоній потилиці просто за комір білої, вбраної з нагоди Святої неділі, сорочки. Перекрикуючи передзвін, що золотими хвилями котився над селом, голова заволав:
— Не розходьтеся! Ані руш ніхто! Зараз буде міліція!
І міліція дійсно скоро прибула. Влетіла на греблю у фургоні моделі довоєнного «воронка», демократично модернізованому сиреною і мигалкою. Подзвін коло церкви змовк. Із машини вийшли два міліціонери в новенькій синій уніформі. Не звертаючи уваги на юрбу та недбало виграючи чорними гумовими кийками, міліція поважно, з гідністю неабиякою пройшлась греблею аж до городів, позазирала попід прибережні лози та верби, вернулася, оглянула лотоки і, уважно вивчивши ситуацію, сказала:
— Не розходитись. Нічого не трогати руками. Хто готовий давати показанія, може їхати з нами до сільради.
— За мною! — махнув заклично рукою сільський голова, і, загрібаючи клешоного, побіг попереду міліцейської машини до свого офісу — старої розвалюхи хрущовських часів, обновленої за Горбачова зеленим дерев'яним ґанком, що зливався з молодою зеленню старого комнезамівського парку.
Однак слідом за ним ніхто не кинувся: бажаючих свідчити категорично не знайшлось. Отож всі й далі стояли, об'єднані єдиним бажанням — скоріше розбігтися: хто — на базар, що безлюдно жовтів столами з необрізаної соснової дошки зразу ж за греблею, хто — до церкви, а хто — худобу порати. Але не могли рухнутися. Пришиблені видовищем, стояли і отупіло дивилися на Озеро, що вилискувало проти сонця товстим шаром живого срібла. Тупу мовчанку, як мерзле болото, сколихнула Тодося Овеча, найстарша і найбідніша в селі баба, що допіру лиш дошкутильгала до ставка, бо жила разом з вівцями найдалі — на краю села під самим лісом.