Тут вже не витримала критики і перша любителька випить-погулять завклубша на півставки Любаша Василівна:
— А ви, бабо, бува, не рухівка чи, може, унсовка, що так за незалежність побиваєтесь?
— Баба — партизанка, досі у свому лісі під укіс поїзди пускає, — відомстив бабі молодий Дуринда, сам за партійними переконаннями «підприємець-реформатор».
— І звідки це ви, бабо, в такому курсі дєл, — продовжувала Любаша, — коли у вас ні радіо, ні телевізора, і ви віками з тими вівцями з лісу не вилазите?
— Сорока на хвості принесла, — огризнулась баба незлобливо, вдивляючись у срібну далину ставка. — А що то там за бревно під самим верболозом темніє?
— То, бабо, сомище такий, а не бревно, — понуро пробурмотів пригнічений масштабами трагедії Моджахед… — Але вже мовчіть, бо я сам вас утоплю…
— А мамочко! — знов заголосила, як у лісі, Овеча Баба, тикаючи ґерлиґою поперед себе, наче відбиваючись від ворога. — І цей душогубець тої самої! Вам би лиш топити, вбивати, топтати… Люди добрі, що з вами робиться? Як же ж ви могли таке добро знищити? Що ж ви за люди?! Що ж ви за люди такі, що ж ви за іроди?! Як ця гребля не провалиться під вами, як земля не западеться?! Що ж це ви робите, наче завтра кінець світу? Наче не вашим дітям тут жити, цю воду пити… Гірше ворога лютого!
Натовп ахнув, охнув, все зрозумів і, скричавши: «Топить бабу!», глухою грізною стіною посунув на Овечу Тодосю. І чим тісніше односельці оточували бабу, тим кровожерливіше горіли їх очі і клацали щелепи від бажання позбутися непроханого ротатого обличителя. Даремно лякав людей смертним гріхом колишній парторг і нинішній церковний староста Петро Титар — вони як поглухли. Стискали бабу монолітним стальним кільцем, готові роздерти. І церковний староста, як його дід, теж Петро Титар, у двадцяті, зрозумів революційну ситуацію і поступився принципами християнської моралі, подавшись подалі від гріха.
Невідомо, чи втопили б Овечу Бабу односельці на самісіньку Святу неділю, чи лиш налякали б, але тут з оглушливим шумом і карканням знялися в небо з прибережних верб чорною хмарою ворони і закрутилися, як смерч Торнадо, над Озером, греблею і людьми на ній. Та так страшно, агресивно і низько, що люди на греблі злякалися не на жарт. Залишивши бабу, збилися в одну купу, відбиваючись руками від гострих воронячих дзьобів та кігтів. Здурілі ж ворони як спонтанно виявили до людей інтерес, так зненацька і втратили його. Розвернулись, немовби хтось над селом махнув велетенською чорною полою, і полетіли собі на ярину.
Баба Овеча теж щезла, наче її й не було, або ворони забрали, або сама полетіла з ними до свого лісу. Тож переляканий і вже трохи охололий народ на греблі не знав, що думати: то летів очима за воронячим граєм, то пас ними по ставку, холонучи від мислі, що згарячу струтив межи снулу рибу ненависну обличительку.
— І де ж та баба могла дітись? — голосніше за всіх спитала Кльоцова Маріка, що мала найбільше в селі чоловіків і ще більше дітей. І всі з жахом дивились на Озеро, риба в якому, пригрівшись на сонці, починала ворушитись, як жива, а може, то Овеча Баба гасала по дну і все не могла знайти в густій рибі, як в міцній кризі, віконечко ополонки?
Тут знову, вже вкотре, вдарив у дзвони старий Пилипович, і люди на греблі ще більше стривожились, аж якось ніби помутились розумом, бо стали питати один одного, де це горить.
На що потомствено духовний чоловік, вчорашній парторг і сьогоднішній церковний староста Петро Титар лиш за голову схопився, воістину страждаючи в глибинах душі за чужі гріхи:
— Та що ж це ми, люди добрі, в такий день, у Святу неділю, забули і про церкву, і про службу Божу?!
Але ж треба було, щоб саме в цей момент, коли опритомнілий народ повернув свої стопи до храму Божого, як на гріх, на греблю знову влетів, не дочекавшись добровільних свідків, міліцейський «воронок», а за ним — сільський голова Гнат Карпович. Святочна сорочка на ньому потемніла від поту і пилу, а лице скидалося на червоний буряк, але вже зварений.
— Понятих, понятих треба, двоє або троє! — заблагав Гнат Карпович і осікся, прикипівши поглядом до чорного «Форда», що безшумно спускався згори від Мамаївки по розмитій дощами вулиці. Всі теж повернули в той бік голови і теж впізнали машину орендаря. За орендарем, як прив'язаний, сповзав на греблю білий мікроавтобус з написом «Санепідветбаклабораторія».