Авто орендаря зупинилось за сто метрів від натовпу, коло міліції, темне скло у вікні опустилось, і над ним нахилились хлопці з гумовими кийками.
Недобра каламутна хвиля гойднула чесну громаду на греблі, шелеснувши:
— Хххаазззяїн… до людий навіть не вийде… А на шо?.. Ми ж пани…
Однак орендар так і не вийшов з машини. Зате вийшли люди в білих халатах із «Санепідветбаклабораторії» і, не привітавшись з чесною громадою, почали робити заміри, набирати в колби воду, виловлювати з Озера сачками сплилу горічерева рибу.
— Понятих, понятих! — Знову заметушився сільський голова.
А один з міліції, той, що старший, постукуючи собі кийком по долоні, підійшов до непривітного, як бусурмани, народу на греблі. Цього разу міліцейський був грізний і грізно спитав. — То що, є свідєтєлі приступлєнія? Нема? Плохо. Зізнавайтесь самі, бо хуже буде всім — дєло кримінальне…
На греблі запанувала мертва тиша. Народ вже не знав, у чому зізнаватись: в тому, що рибу отруїв, чи що Бабу Овечу втопив? Тож настрій у народу псувався, характер — теж… У завклубші напівставки Любаші Василівни, якій привиділось, що міліція якось не так дивиться на неї, першої здали нерви:
— А причому тут я? Біля ставка не живу, рибу про ночах не ловлю, на оренду не претендую, форель не збираюсь розводити, кафе строїти теж — так що, як кажуть в нас в Германії, афідерзейн!
— Ти на що, сучко, намікаєш? — перетнула в мент шлях завклубші остарбайтерка Юлька. — Не поняла. А якщо я кафе строїти збираюсь, то це що — я Озеро отруїла?
— Геть з дороги… простітутка!
— Гіііі… Бабо Любо, чия б мичала, а ваша б мовчала!
І доки достойні дами виясняли: ху із ху? — підлий натяк Любаші Василівни дійшов і до обкуреного зранку Альошки Моджахеда, ятері якого не раз і не два випотрошували сторожі орендаря.
— Ти шо на чесних людей преш? — наставив Моджахед і собі гороб'ячі груди на завклубшу.
— А хто кричав позавчора коло клубу, об'ївшись маку: ставок на хрєн взорву! Жить, сволоч крута, герою не дає! За що я у Афгані воював? Хто?! — відбивалась на два фронти Любаша Василівна.
Альоша готовий був убити підлу завклубшу за неправду, бо його, як, може, нікого на греблі, найбільше жаль брав на таку потраву. Бо тепер, виходить, загнувся його бартер навіки. І вік вже йому, видать, маковиння не видать… А тут іще ця видра підклубна, ця змія клубна Любаша!
— Та схаменіться, люди, — як в'юн звивався в натовпі та шипів до кожного церковний староста Петро Титар, — не наговорюйте на себе. Тепер і без вас таке твориться, таке твориться… Мало їх, бандюг, через наше село стало їздити… в отаких-о чорних гробах… лиш не стріляють поки що… Хтозна, що то ще за людина, той орендар? З якої групіровки бандитської… от не поділили щось між собою, всипали, а ти отвічай…
Згадка про групіровки повернула голови всім до простріляного Валери-Холери.
— Ну, бля, ви й даєте! — скреготнув той зубами так, що народ відкотив на милю, як хвиля в Чорному морі.
— Ніхто нікого до початку слєдствія не звинувачує, — заспокоїла пристрасті міліція, — але просить, коли хто що знає, то хай чесно розкаже…
Тут з білого мікроавтобуса знов вибігли люди, покликали міліцію і стали щось радити.
— Понятих, понятих! — знов закричав сільський голова, — їдемо до складу отрутохімікатів!
— Що це ви, пане голово, звередились, чи що? — спитав притихлий було дід Мисник. — До якого складу?! Таж коло того складу вже років п'ять як дверей нема — в Юрка Кльоца коло хліва вчеплені.
— Мовчіт! Мовчіт! — засичав перелякано сільський голова. — Міліція! Чи вам повилазило? — і погнав без понятих попереду міліцейського «воронка», показуючи дорогу до складу. За ними посунула і «Санепідветбаклабораторія». Зостався на греблі темніти чорним гробом тільки «Форд» орендаря. Але до нього громаді було байдуже. Розділившись, як в Громадянську, на два табори, народ вирував. З першого табору кричала Юркова мама Маріка:
— Ви, діду, за собою дивіться! Всі бачили, як ви бочку того трійла додому прикотили — наче жуків труїти… Знаємо ми ваших жуків! Ви такий вредний, що й людини не пожалієте, не те що риби!
— Ах ти ж курво многомужна! Сама зі своїми головорізами колхоз розікрала, а на мене спихаєш? — осатанів дід Мисник, кидаючись з ковінькою до Маріки. Але ту заступили стіною численні сини.
— Ви, діду, не дуже ковінькою розмахуйте, бо міліції свідків треба. А ми самі дещо бачили… — Загалакали навперебій розлючені Марічині головорізи. — А шо, а шо? Куряче капшо! Або те, як ви відра мили у ставку вчора! Наче у вас на подвірі кирниці нема, щоб аж до ставка по воду ходити… От і кума наша Юлька свідок…