І все це дійство було таким непідробно щирим, таким природним, а учасники його — такими невимовно натхненними і щасливими, що жінці на балконі десятого поверху аж дух перехопило з дива.
— Гармонія мунді… — вражено прошепотіла, — ось де вона, от вона з ким — та невловима, та триклята гармонія мунді… Гармонія світу і душі — зі світом і з самою собою! От кого вона осіняє Божою благодаттю — покидьків суспільства, найупослідженіших!
Власне, трагічне відкриття планетарної несправедливості так вразило жінку, що вона раптом (так бувало з нею в екстремальні моменти) зареготала на весь голос, мов та причинна в полі.
Спонтанний, грубий сміх болісно полоснув полохку світанкову тишу, призолочену сонячним сходом, вдарився луною об стіни фешенебельних висоток і довго-довго осипався вниз, як облуплена штукатурка.
Троє внизу від того наглого, знущального реготу шарпнулись, як маріонетки, глянули синхронно вгору і застигли з роззявленими ротами. Вражені і беззахисні, наче діти.
Жінка сахнулася в глиб балкона, лютуючи на свою нестриманість та водночас егоїстично виправдовуючи її:
— Ідіотка… знайшла чим розважатися… ще вб'ють… Їм розум не завадить. Соціальний статус — теж…
Картаючи себе на чім світ, повернулась у спальню. Глянула на годинник: о пів на шосту. На душі було мулько, огидно, ніби вона підглядала за чужим інтимним життям у дірку від ключа. Ні, радше за собачою тічкою, нібито ненароком, але з цікавістю шмаркатого підлітка.
Сіла у крісло біля нерозстеленого ліжка, набрала спочатку номер чоловікового мобільного, потім — дачного. Обидва телефони мовчали.
Жінка глибоко вдихнула і міцно заплющила очі, вичавлюючи з них сухі сльози, що повертали її знову і знову на пекельні кола безпросвітного відчаю. Щоб не думати про чоловіка, намагалась думати про тих трьох. Здавалося б — остання стадія падіння, морального розпаду, деградації! Гірше худоби! Немите, вошиве, спить просто неба, годується покидьками… само покидьок, а з яким трепетним почуттям, з яким пієтетом воно дивилося на ту… ту жінку! Як на… королеву! І вона, ця чумичка, ця заволока сифілітична, йшла, як королева! Як цариця світу! Землі не торкаючись! Та Я так ніколи не йшла… Та, власне, не пригадую, чи була коли такою… блаженно щасливою… Навіть в комсомольській юності своїй, коли за мною тічками ходили секретарі ЦеКа і вічно п'яна творча молодь чоловічої статі… Може, тому, що завжди багато хотіла від життя? А в злагоді зі світом і собою живе той, хто вдовольняється малим, тим, що Бог пошле?! Але, Господи, як тоді накажеш розуміти біблійну притчу про закопаний талан?! А як про степові лілії, що не сіють і не тчуть, а шати мають кращі за царські? Чи як там написано в тому Писанії Святому?.. Ні, я таки мало що в цьому світі розумію… А найбільше — чому душа моя налита ненавистю і образою, як кип'ячою смолою? Навіщо тоді ці хороми, гроші, ці шмотки, коли заздрю останній бомжиці? Коли сама, як послідуща жебрачка, виканючую такий дріб'язок — тільки добре слово, добре ставлення, здавалося б, у найближчої людини? Хоч… так воно і є — жебрачка… Всі будинки, авто, підприємства, рахунки — на чоловікові. Все, що маю, — кілька ексклюзивних ганчірок від паризьких кутюр'є, в які давно не влажу, пуделко фабричних брязкалець і половина цієї квартири… От і все! Все, що маю… Будь-якої миті він може викинути мене на вулицю голою-босою пропивати зашиті у ліфчики діаманти… А сюди приведе молоду, нахабну, вихудлу в гонитві за багатеньким старичком двометрову хижачку… Такі шкарлєти з подіумів зараз в моді… Ні, він цього не зробить — побоїться дітей… Хоча… такі, як він, нічого не бояться… І нікого. Господи! Чому мене постійно всі обдурюють, зраджують, ненавидять, ігнорують? За що? Що я кому зробила?!