Містечко побалакало, подумало-погадало над тою дивною історією, та й забуло. Згадало лише через рік, коли та сама всезнаюча Клавдія Іванівна розказала, що нібито її знайома бачила на Великдень у кафе на Хрещатику в Києві дочку і дружину Ратушняка разом із тим старим красунчиком, тим приблудлим колись у містечко Артистом — Святославом, чи як там його. Знайома казала, що, якби не молода і той Артист, стару Ратушнячку вона б нізащо не впізнала — так схудла та ще й капелюха начепила на себе, а ще, розказувала Клавдія Іванівна, знайома казала, що нібито всі троє були дуже веселі, їли вареники і, що її (тобто знайому, та й саму Клавдію Іванівну) найдужче здивувало, поводилися так, як одна сім'я.
Але Клавдія Іванівна не все розказала. Принаймні про те, що вже рік на ім'я Ратушнякової дружини надходять листи від якогось Васілія Пуговкіна, в яких він скупо сповіщає «дорогую подругу, что жив-здоров, чего и ей желает». А оскільки Васілій Пуговкін адреси своєї не вказує, а листоноша Люся не знає нової адреси Ратушнячки (і не хоче мороки зайвої), то й віддає листи всезнаючій Клавдії Іванівні, нібито для передачі колишній сусідці. Клавдія Іванівна листи бере, береже, і може, колись і передасть Ратушняковій, якщо колись на Великдень вибереться до Києва і стріне ту на Хрещатику у вареничній.
2002 р.
ПРИВІТ СЕРДЕЧНИЙ ОСТАННІЙ
На кухні вже другий день гуготіла плита, на ній клекотіли казани, каструлі, сусідки з усього кутка шкрябали свинячі ніжки на холодець, місили тісто, крутили голубці — невістка рихтувалась до сороковин по Олексі. Через двері, у ванькирі, або по-невістчиному — дитячій (бо там спали, доки росли, внуки), на тапчані лежала баба Ганя і дивилась на той рейфах з великою мукою. Бабі було душно і млосно від гарячих, гострих і густих кухонних запахів і важко, як від липкого, витаючого в повітрі гріха. З 23 лютого, Дня армії, коли Олекса впав на сцені, просто посеред пісні, від розриву серця, баба Ганя в роті ріски не мала. Горе її було таке велике, що їй і хліб святий, і світ білий спротивів. А час зупинився на тій секунді, коли Олекса, стоячи перед шкільним хором, змахнув обома руками і почав падати, як підстрелений птах. Син падав, а вона сиділа в першому ряду (вона не пропустила за тридцять років жодного його концерту з тих пір, як він став музику і співи викладати у школі) і нічим не могла зарадити. Вона лиш, кажуть, кричала тоненько і жалібно, ніби чула, що це — все… Кінець світу. Кінець її світу, в якому вона стільки пережила і стількох пережила: трьох своїх братів, і трьох братових, і чоловіка, і товаришок, а тепер-от — спостигло її те, чого боялася на віку найбільше — пережити дітей своїх…
Із тої секунди, коли Олекса впав, а розгублені діти доспівували куплет про солдатів, що «прєвратілісь в бєлих журавлєй», її не стало самої. Не відчувала ні тіла, ні душі. Але сьогодні наче тіло й душа знов повернулися до неї. Вони боліли і задихались від густої, як наваристий борщ, спеки, від споминів, що враз нахлинули на неї і відсунули кудись далеко і розпечену до червоного плиту, і молодиць, розпашілих від жари і роботи, і невістку, що ходила поміж них і тихо командувала, що і як робити. Баба Ганя раптом побачила себе, наче по телевізору, зовсім маленькою, в кожушку і червоній квітчастій хустці, і нібито вони з братами, всі четверо, на другий день Різдва вечерю несуть до дядька Никона, зразу левадами, а тоді через Кирилячий ставок. А лід під ногами зеленкуватий, всіяний прозорими замерзлими бульбашками. Вона бачила своїх старших братів, чула їх дитячі веселі голоси. Сніг сліпив їй очі — такий був ясний морозний день, і вона дуже хотіла, щоб тітка Килина подарувала їй зелену бинду із золотими квіточками по бережках. А тоді їй привиділись як живі тато й мама, і чогось у садку, під старою грушею, нібито неділя, і нібито трава під грушею всипана тими медовими запахущими грушками-дулями, а вони все збирають та збирають їх у відра і визбирати не можуть… А тоді побачила себе наче збоку вже молодою і, видать, на Купайла, бо у вінку була пишному, як млинове колесо, із польового різноквіття, втиканого блискучими і великими «патлатими» вишнями. А по білій, розшитій червоними рожами, сорочці текла у траву чорна, як галка, довга та груба коса. Такої коси-краси жодна дівка в селі з нащада світу не мала, але й мук таких не терпіла, бо ні розчесати, ні заплести самій ту зливу… Все маму просила або товаришок… Через ту косу і понаравив її Сергій Танцюра. А таки — Танцюра, бо ні з ким їй не виходив таким доладним, хвацьким ані краков'як, ні коробочка, ані полька-дрібушечка. А як заграють, було, брати коло клубу карапет, то вона, було, аж труситься, щоб той Танцюра повів її першою у танець. І вів. Танцюра вів Ганьку у танець, а вона з нього очей не зводила, плечима гордо поводила та приспівувала до танцю, як у дзвіночок дзенькотіла: