І згадувались їй танці біля клубу так ясно і чітко, ніби це вчора було. І бачила, як вів її у танці, мов лебідку, Сірожа… Але тут вийшов із парубоцького гурту Карпо і заступив, як темна хмара, Сергія Танцюру. А от їй уже й чорну косу розплітають у світлиці, а в сінях і на подвір'ї людей-людей!.. Чого? Чому? Як сталось, що вона пішла за Карпа? Може, тому, що грамотний був, що після армії його бухгалтером взяли в радгосп? Бог його знає… І біжить перед очима її життя з Карпом, в якому вона наче й жила нічого, і Олексу народила, і побивалася за Карпом, як із фронту не вернувся… Чого ж тоді той Танцюра із серця не йшов ні в щасті, ні в горі?.. Чого трусилася за ним цілий вік, як тоді, коли карапет брати її коло клубу грали?.. Чого це, Господи, так в житті буває? Чого тягне душу до душі так, що й ні встиду перед людьми, ні страху перед Богом? Може, це за любов її грішну, таємну Бог аж на старість покарав її синовою смертю ранньою, ой ранньою-ранньою, ой нежданою… Але там, на небі, вона знає, Бог знову поєднає її душечку з Карповою… І має стати вона перед Богом без гріхів своїх вдовиних…
Карпо із Сергієм помаячили, помаячили та й розійшлися кожен своєю дорогою. А став перед нею Олекса як живий та ж каже:
— Мамо, а я за вами прийшов. У мене в хорі перших голосів не хватає, то збирайтеся, бо треба до Великодня концерт готувати.
І не встигла вона словом озватись до сина, як він вийшов крізь стіну на затилках, бо у ванькир з кухні в цей час зайшли молодиці і, замість того, щоб поговорити з нею, стали журитися та приповідати до невістки:
— Ой голубко, другий похорон тобі в хату йде…
Почувши про другий похорон, баба Ганя забилась, як риба в ятері, бо згадала про двох внуків, яких давно вже не бачила в хаті. Але тут невістка сказала сердито:
— Не каркайте проти ночі. Ці баба ще мене переживуть. — І баба Ганя заспокоїлась, заплющила очі і знову ніби тіло і душа покинули її, а з ними і задушливий ванькир, і нудотна каламутна спека, і все її довге, її всіляке, сумне і веселе, але вже проминуле життя.
Удосвіта втомлену приготуваннями до поминок по чоловікові невістку розбудив свекрушин голос, незвично чистий і молодий. Баба Ганя кликала її. Невістка встала і з досадою подибала зі спальні у ванькир. Баба Ганя сиділа на тапчані здоровісінька, при розумі і пам'яті, і уважно розглядала щось у руках. «А що я казала, — подумала невістка — ці баба ще мене переживуть».
Баба Ганя ніби прочитала невістчині думки, бо наче аж усміхнулась, а далі простягнула їй пожовклу фотокартку зі словами:
— Оце, дочко, маю просьбу до тебе — сповни мою волю останню, передай цю карточку Сірожі Танцюрі і скажи… нє, нічого не кажи. Лиш передай. Або нє, скажи: привіт вам сердечний, Сергію Мефодійовичу, від Ганьки… Ганни Омелянівни.
— Якому Сірожі? Який привіт? Від якої Ганьки? — не зрозуміла невістка спросоння, намагаючись впізнати молодого парубка у вишитій сорочці на пожовклім фото. Але парубок не впізнавався. Принаймні в їхньому селі такого не було.
— Сірожі, дочко. Сірожі Танцюрі, — терпляче повторила свекруха.
— Хто він такий? Який Сірожа? — починала злитися невістка. — Що ви, бабо, мені голову морочите в такий день? Якимись Сірожами… Не до хлопців мені… Поняття не маю, хто це…
Баба Ганя, злякавшись, що невістка порве карточку або піде геть не дослухавши, заблагала:
— Дитино, не сердься, бо вже ні сваритися, ні миритися нам… Тож уволь просьбу останню: передай Сірожі, татові Андрія Танцюри, отого, що Марусю Тодоровську взяв, цю карточку і привіт сердечний…
— Дідові Танцюрі?! Тому, що коло греблі?.. — Витріщилась невістка. — А хіба він ще є?
— Є, дочко, Сірожа ще є. Але не тримай коточку довго, передай, бо ти ж бачиш, яке це життя… а тепер іди. Поспи. Бо скоро люди почнуть сходитись.
Невиспана невістка не мала сили на балачку і на бабині коники-харки-макогоники, тож лиш посопіла сердито і пішла досипляти.
Але скоро на кухні знов заметушились кутянські молодиці, загуготіла плита, запахло смаженим, вареним, пареним. За тим почали і люди на обід сходитись. Із ванькира холодної хати (по-невістчиному — зали) не видно було, але баба Ганя по шумові здогадувалась, що там творилося. Люди заходили за стіл і виходили, і знову заходили, згадували добрим словом Олексія Карповича, говорили гарно, називали його соловейком і патріотом, який прославив рідне село своїм хором на весь район і область, беріг і відроджував українську народну пісню, передавав її дітям, співали його улюблених пісень «Червону калину», «Як умру, то поховайте», «Ревуть-стогнуть гори-хвилі», а коли почали про солдатів, що «прєвратілісь в бєлих журавлєй», баба Ганя відчула, що вона тяжко-претяжко втомилася і її тягне на сон.