Після сумної пісні пом'янули люди і батька Карпа, що не вернувся з фронту. А згадавши про стареньку, вбиту горем неньку, всі рушили у ванькир, щоб поклонитися їй за славного сина, великого трудівника і патріота. Але баба Ганя спала. Коли ж невістка, якій було трохи незручно за свекруху перед людьми, а особливо перед вчителями — колегами Олекси, торкнула бабину сухеньку руку, що звільна звисала з тапчана, то все зрозуміла і заголосила:
— Ой нащо ж це мені горенько таке гіреньке?! Ой нащо ж мені похорон та за похороном?!.. Ой нащо ж ви мене всі покидаєте?..
…Поховали бабу Ганю поряд зі свіжою ще могилою сина, заваленою трохи збляклими паперовими вінками, зробленими його учнями.
Про карточку молодого діда Танцюри невістка згадала лиш тоді, коли почула, що той помер. А згадавши, розгубилася. З одного боку, виходило недобре, що не сповнила останньої волі своєї свекрухи, а з другого — ніби й добре, бо нащо ворушити минуле, що було, те загуло, і нащо, аби про те все діти та внуки Танцюрині знали, щоб встидалися та на діда сердились… Але з третього боку… що ж це вона за худоба така, за безсердечна скотина така, що запхала десь ту карточку, ніби сама не була молодою, ніби не любила, ніби того ж таки Олекси карточок не носила за пазухою?..
Тож із тої тривоги великий-превеликий жаль надійшов на невістку Ганнину — і за своє вдівство раннє, і за життя паскудне, в якому не знайшлося секунди, щоб озватись до свекрухи як жінка до жінки, хоч словечком людяним, бо ж як-не-як заслужила вона те словечко, бо недоїдала-недопивала, гроші їм з Олексою на нову хату та на машину складала, хлопців няньчила, городи сапала… а вона ж свекруху мамою не назвала, все бабою та бабою… а вона ж не спитала, чи та їла, чи та пила, як їй жилося-велося цілий вік удовицею… може, тільки й щастя та мала, що карточку і любов свою тайну, таємницю свою сердечну… та поплакати удвох над судьбою своєю, та побалакати про своє одвічне, жіноче, та розраяти одна одну… може, свекруха і жива була б… і не так порожньо було б у цій хаті величезній-величе-е-е-езні-і-і…
І заридала невістка на всю свою величезну порожню хату так гірко, як ніколи в житті.
А виридавшись, пішла городами-левадами до хати Сергія Танцюри, що лежав собі у вишитій сорочці на лаві старим сивим дідом серед повняків і васильків, при печальній варті кількох згорблених своїх ровесниць-перевесниць, і поклала непомітно, щоб ніхто не бачив, під його ліву руку пожовклу карточку — привіт сердечний останній від Ганьки. Ганни Омелянівни.
2002 р.
БЕРМУДСЬКИЙ ТРИКУТНИК
Вранці він скаже Нонні: приведи її.
Дружина сіпнеться, скине норовисто голову, як вірний бойовий кінь, і її зів'яле, зі слідами колишньої вроди обличчя спалахне ревнивим молодим рум'янцем. Але він знає: цей спонтанний бунт триватиме лише одну мить. За тим все її ображене єство знову повернеться у звичний образ Надєжди Константіновни Крупськой, всерозуміючої, всепрощаючої соратниці, товариша, друга і няньки безумного, жорстокого генія, і її потемнілі від образи базедові очі знову стануть чистими і лагідними, як цвіт резеди.
Ні, він скаже Нонні так: я хочу її бачити. Скажи їй, що я хочу її бачити.
Дружина побіліє, опустить долу, мов Крупська, свої базедові очі, щоб приховати від нього сльози образи чи лютої ненависті, і покірно вийде з будинку. А він дивитиметься з вікна, як дружина йтиме через подвір'я дачі, стежкою, обсадженою розквітлими мальвами, відчинятиме хвіртку, перетинатиме вулицю і довго дзвонитиме у дзвінок на брамі розкішної вілли, яку, за словами сусідів, рік тому придбала та… Він не бачив її сто років. Бачив тільки дорогі «іномарки», що заповзали й виповзали з брами. Його бентежила і ображала ця показушна засекреченість, ця жлобська показушність… він зневажав її, лаяв на чім світ і… думав про неї.
Він скаже Нонні: приведи її. І дивитиметься, як дружина принизливо, мов прислуга якась, чекатиме під брамою, доки та зволить вийти, або відчинить хвіртку, або…
Він може нафантазувати сто варіантів їхньої розмови, але ніколи не дізнається, як воно було насправді. Чим більше він писав про жінок, тим більше переконувався, що не знає їх, що ніяка логіка, ніяка бісексуальність, вірніше, психологічна присутність в єстві творчого чоловіка іншого, протилежного статевого начала не здатні пізнати чи бодай передбачити стихію, яка називається жінкою.