Але він знав, що та, друга, прийде. Уявляв, як вона йтиме добре знайомою їй, обсадженою мальвами, стежкою, опустивши очі, трепетно перелякана, як середньовічна відьма на вогнище інквізиції. Йтиме вперше при світлі дня, довголітня таємнича нічна гостя, як сказав друг-поет, його гріховниця пречиста… Тим часом Нонна, вдаючи, що нічого не відає, накриє на веранді стіл, і вони всі троє питимуть чай з варенням або, скоріше, морс із клюкви чи афин-чорниць, фірмовий напій дружини. Вони розмовлятимуть, байдуже про що. Або взагалі ні про що. Бо то зовсім не важливо. Для нього важлива та небезпечна енергетика, та гріховна, майже смертельна напруга, яка єднатиме їхній Бермудський трикутник… Той, схожий на електричний, розряд, який давно не сотрясав — до корчів у м'язах, до стукоту зубовного — його втомлене тіло і вихолощену душу…
Метрові не спалося і не писалося. Він сидів в улюбленому своєму шкіряному кріслі, такому ж бувалому, щоб не сказати — старому, у темному кабінеті, дивився в невидимий у темряві старий сад за вікном і згадував ті роки, коли йому писалося. Саме тут, в цьому кабінеті, на цій старій, але ще добротній дачі. Все життя він працював, як молотарка в жнива: шалений ритм його творчості вражав і приятелів, і неприятелів. Романи виходили один за одним по чотири на рік. Друкарки по видавництвах стогнали від його нерозбірливого почерку, редактори — від складної, нервової стилістики, перевантаженого подіями і героями тексту, але вилизували кожне речення до віртуозності. І книжки розходились мільйонними тиражами, перекладались на всі мови Союзу, перевидавалися. На тлі лінивого, тугодумного і часто неосвіченого національного письменства його ерудованість, феноменальна працездатність і жанрова універсальність здавалися якимсь позанаціональним феноменом, унікальним явищем, яке можна було порівняти хіба що з генієм Франка. Але він не любив аналогій, навіть вигідних. І дав це зрозуміти критикам та іншим дослідникам, які на його творчості успішно робили наукову кар'єру, варганячи один за одним кандидатські і докторські дисертації, видаючи монографії, есе, літературні портрети… Гидко подумати, скількох нездар він вивів у люди, зробив ученими і письменниками, врешті, дав шматок хліба з маслом. А вони тепер, коли він уже ні редактор журналу, ні секретар спілки, ні депутат, а просто — рядовий письменник, роблять вигляд, що його нема і не було. Не було його книг, не було його епохи… І це тоді, коли він, він! навчив цілі покоління доморощених «інженерів людських душ», як треба писати гарні, мудрі, а головне — читабельні романи. Він, його книги зробили переворот, революцію у свідомості не тільки писучої братії, а й читачів. А зараз вони роблять вигляд, що його не було. Надто не можуть йому нічого простити ті, хто на його тлі при всіх владах і формаціях виглядали жалюгідними графоманами. І молоді, ці продвинуті-просунені, розкручено-накручені — туди ж: вчать його, як писати бестселер! Зваріювати можна! Та їх ще в проекті не було, цих пісюнів-писунів, як його романи, ще вогкі від свіжої друкарської фарби, взмиг ока розліталися з прилавків книгарень! А воно тебе ігнорує з цинічною нахабністю, обзиває інвалідом творчості, реанімованим соцреалістичним трупом!.. Правда, деякі, дещо вже втямивши, а найперше свою агресивну бездарність, намагаються очолити ним свої щенячі зграйки. Найбільш «просунуті», всі ці «пост-того-що-ніколи-не-було», всі ці «претенденти на деміургів» майже в кожному райцентрі почали інтенсивно видавати енциклопедії української літератури, які поспіль починаються як не з Беккета, то Умберто Еко, Павича чи Міллера, Маркузе і Маркеса, завершується десятком місцевих «постиків» та «креаторів наднаративної практики», а між цих двох «планетарно-містечкових» «континуумів», як прокладка, його многострадне ім'я.
Що робиться, що тільки робиться! В голові не вкладається весь цей текстуально-рецептуальний ідіотизм, ці еманації-конфігурації з претензією на трансцендентальність…
Спочатку він обурювався, а потім змирився — як-не-як, а хоч якась згадка, тим паче що лайно не розчинить і не поглине діаманта… А далі й загравати почав з перевченими периферійними жіль-дельозами та недовченими столичними карпентьєрами, бо все-таки за цими «геніями епохи пепсі» майбутнє, принаймні вони довше будуть жити і писати свої супертексти… Може, згадають знехотя і його?..