Але трагедія не в них, голодних на славу, щенятах… Трагедія в тому, що останні десять років він тільки те й робив, що імітував: спочатку творчість, а потім просто — працездатність, намагаючись утриматись бодай на плаву, зберегти рештки колишньої популярності. Вдавався навіть до негідних його чесної особи новітніх технологій «розкрутки», не гребуючи огидним піаром (і слово ж яке придумали!) від блудливих одкровень про своє каторжне існування в радянську епоху до одвертих описів колишніх сексуальних блудів на шпальтах бульварних газеток. А що було робити? Попервах він з гідною подиву гідністю (пардон за каламбур) усамітнився на своїй старенькій дачі, як Вишенський на Афоні, навіть телефон відімкнув, щоб не чути голосів із розбурханого «демократами» світу. І все тому, що, як ніхто, знав, що то за нутро справжнє в тих демократів і патріотів, в отих деформованих вилупків Системи… І що ж — його забули в ту ж мить, як він вимкнув телефон, що зовсім легко при перенасиченому новими, різномастими «героями» інформаційному просторі. Мало того! Його досить посутній-таки ювілей проминув непоміченим, жоден собака не дзявкнув. Тож довелося міняти тактику і стратегію, щоб знову примусити цих гівнюків рахуватися із собою. А вони ніби того й чекали. Не всі, але дехто заворушився. Кілька видавництв запропонували свої послуги. У відповідь він запропонував їм перевидати свої останні романи, мовляв, новий ще… пишеться.
Але вся трагедія в тому, що роман не писався… що йому взагалі не писалося… Щось ніби зламалося в ньому і безповоротно щезло. Що: порив? цікавість? натхнення? жадоба слави? спрага самовираження? месіанства? володіння душами і думами?
Зникло все. Одна пустка. Втома. Навіть злістю на себе і на цілий світ він не годен був пробудити в собі бажання писати. Нехіть, байдужість ніби вив'ялили душу, як спека і вітер — тараню. Рука ліниво брала ручку і тут же з огидою відкидала її. Голова відмовлялась думати, тим паче фантазувати, серце — прискорено битись, душа страждати і тішитись народженому у власних нуртах слову.
Даремно він гортав сторінки книг великих попередників, які колись збуджували в ньому здорову заздрість, почуття суперництва, — геніальні рядки здавалися примітивною дурнею, наївним моралізаторством, школярським відкриттям давно відкритого. Не заводили його і недолугі тексти «розкручених» і не дуже молодших і зовсім молодих авторів, якими кишіли товсті літературні журнали, що їх дружина привозила з Києва.
Іноді апатію породжує якась тілесна недуга, поглинаючи всі життєві оптимістичні сили. Але ж він чувся, як на свій поважний вік, цілком здоровим фізично і психічно, повним сил і енергії, які чомусь ниділи в ньому…
Пошуки причини власної бездіяльності скоро стали його ідеєю-фікс. Він постійно про це думав, бабраючись в собі, аналізуючи кожен порух душі, кожен імпульс тіла. От і зараз він сидів у темряві, дивився в темряву і шукав аналогій. Може, він просто постарів? Історія літератури свідчить, що всі геніальні твори написані людьми молодими, точніше до того віку, коли у чоловіка починається фізіологічне згасання… Виняток — великий Ґете. Але ж його Фауста спородило юне безумне кохання… Може, і йому спробувати закохатися? Але в кого — на цьому Афоні? Хіба що вигадати якусь жовтороту тінейджерку Лоліту і грішити собі з нею в думках, як той добропорядний сім'янин (так пишуть дослідники) Владімір Набоков? Знав же нудний хитрюга, чим відновити притуплений інтерес до своєї особи! Знав!
При кожній згадці про «Лоліту» Метр почувався окраденим, точніше так, ніби в нього вкрали тему або, ще гірше, рукопис роману. І нема на те ради. Мусиш змиритися. Адже тема «Лоліти» настільки одіозна і дражлива, а книга розкручена, що найгеніальнішу інтерпретацію сприйматимуть за плагіат. Хоч він переконаний, що скоро вискочить на Петрівці зо два десятки недолугих римейків німфетки, нашкрябаних нашвидкуруч такими ж шмаркатими писарчуками. Чорт з ними! Йому треба шукати своє… шерше свою ля фам.
І Метр знову повернув думки до великих попередників. От Хемінгуей, або, як зараз пишуть, Гемінґвей, застрілився в 61 рік. Досі сушать голову: чому? Захворів? Виписався? Розчарувався? Втратив інтерес? Можливо, але не до самого життя, а скоріше до того, що збуджувало в ньому спрагу життя, — жінок. Мері знищила в ньому мужчину своїм нереалізованим інстинктом материнства, вона каструвала його своєю відданістю, запопадливою турботливістю квочки… Сто разів був правий Лев Толстой: чоловік пише одним органом тіла, і доки той орган виконує свою головну природну функцію, доти душа його молода, а розум дерзновенний…