Коли зозулька на старовинному годиннику, що дістався йому разом з усім особняком (законний господар його — дантист-австрієць зник у невідомому напрямку, тільки-но радянські війська перейшли Дністер), прокукала полудень, прийшла з базару Сидоня. За півгодини вона принесе йому обід в кімнату (від смерті Наташі в їдальні не накривали), перекаже плітки, почуті від знайомих перекупок, прибере в кімнатах за старою звичкою і піде собі. Сидоня доглядала його безплатно, вірніше, за надію успадкувати після його смерті особняк, бо й досі жила разом із сином, невісткою і трьома дорослими внуками у напівпідвалі. Угода, укладена між ними і завірена в нотаріуса, про його довічне утримання та її право на спадок, лежала у старому, теж ще австрійському сейфі, ключ від якого полковник завжди носив при собі, боячись, щоб Сидоні або її рідним не закортіло пришвидшити його відхід на той світ. І не тільки тому, що йому хотілося ще трохи побути на цьому, а більше — щоб не спокушати і так бідну Сидоню на гріх. Вони часто говорили з нею про це. Сидонія хрестилась, плювалась, обурювалась і плакала. Але він знав із досвіду довголітньої роботи в органах безпеки, що спокуса почасти буває дужча за найбільші християнські чесноти. Бо й сам не раз зловживав цим.
Раніше такі поняття як зрада, продажність та їх антитези — порядність і чесність, асоціювалися в його свідомості зі святим обов'язком перед Батьківщиною. Йому здавалось, що зрадити можна тільки Вітчизну, партію і рідний народ. Зрада окремій людині, навіть рідній матері, до уваги не бралась. Чи погоджувалась з ним Наташа — він не знав: вони ніколи на цю тему не говорили. Вони, взагалі, не чіпали «політики», ніби боялися, що вона розведе їх, таких різних, у різні боки… Тож мовчали — кожен про своє… Він — бідний селянський хлопець, якому Батьківщина дала все: від освіти до високого становища, — тому, що був переконаний у своїй правоті. Вона, в якої Батьківщина забрала все, навіть право на спогад, тому, що боялася через принципи втратити ще й його, єдину, близьку людину. І лише перед смертю, в порожній палаті ліксанупру, Наташа призналась, що вдячна йому за те, що він обов'язок ніколи не ставав вище за людяність. Зізнання потрясло полковника. Тільки згодом він збагнув, що то так Наташа дякувала йому за те, що, коли її «вичислили» як дочку «ворога народу», а його поставили перед вибором: кар'єра чи дружина, він вибрав Наташу. Незбагненно, але йому простили «прокол». Певно, тому, що Наташа було блокадницею, а він справді нічого не знав про її минуле. А може, спрацювало щось інше: його чесність, селянсько-пролетарське походження, відданість ідеї і справі…
Зайшла Сидоня з традиційним обідом: мискою борщу, овочевим салатом і двома м'яко звареними яйцями. Іноді він дозволяв собі шматок відвареного м'яса чи риби. Нестачу калорій компенсував фруктами із власного саду, який вони з Наташею постійно підсаджували молодими щепами. Полковник економив на їжі, відкладаючи решту пенсії на такі дорогі нині ліки, на пам'ятник Наташі, який мав бути справжнім мистецьким шедевром, не гіршим за ті, що вславили міський Руський цвинтар ще з часів Австро-Угорської імперії, а також собі на похорон. Полковникові не хотілося, аби його запорпали як приблудного собаку. Бо, як не є, а цій землі він віддав усе своє життя і всю свою любов, як би це патетично не звучало у цинічні нинішні часи…