Коли він відкритим текстом запропонував тій волоокій Суламіф співпрацю, вона здивувалась, далі обурилась, врешті заклекотіла гнівом… і стала схожа на порцелянову статуетку, налиту кип'ячою смолою… Він зрозумів, що вона може бути небезпечною, і не церемонився. Граючи звільна невідмовним бойовим своїм «Макаром», пояснив артистці, «чем чреват ее отказ». І, щоб не їхати в Магадан набитим людським м'ясом товарняком, вона вибрала співпрацю…
Її псевдо було Мата Харі. І вона справлялась із завданнями теж, як леґендарна авантюрниця. Дякуючи її гастролям у щойно наверненій на шлях соціалізму сусідній країні, де мала чимало родичів і поклонників і де її приймали на найвищому рівні як національну героїню, чекістам вдалося попередити імовірний заколот проти радянського держави. За цю операцію він отримав личку майора, орден «Красного знамени», а Мата Харі — французькі парфуми, шовкові панчохи і ще якісь трофейні, такі коштовні по війні, дрібнички.
І все було б прекрасно, якби вона не захандрила. Щоразу, повернувшись з небезпечних закордонних гастролей із адресами і прізвищами збіглих ворогів радянської влади (які намагалися розчинитися серед громадян сусідніх країн, однак їх за таємною угодою з прорадянськими тамтешніми урядами справно відстрілювали наші розвідники), Мата Харі плакала і просила його:
— Відпустіть мене, я втомилась, більше не можу… мене можуть викрити… дозвольте виїхати, або арештуйте…
Новоспечений майор чисто по-людськи жалів її, але сам нічого не годен був вдіяти: вище начальство не давало згоди, такі кадри були потрібні державі. І Мата Харі знову їхала в закордонну гастроль, але вже в іншу країну, де її теж знали і любили, знову привозила цінну інформацію, аж доки не простудилась і не померла від інфлуенци. Така була леґенда. Насправді тільки декілька осіб, в тому числі і він, знали, що вона отруїлась. Ховали її всім містом, з почестями, з промовами як талановиту актрису, яка повірила радянській владі і віддала свій талант задля її розквіту. Того дня в його монолітній вірі в правоту комуністичної ідеї з'явилася болісна тонесенька тріщинка і він вперше подумав про смерть, як вихід…
І ще один докір його совісті — панна Ольга. Її батько, директор народної школи на мальовничій міській околиці як український патріот зазнав переслідувань від румунської влади, але замість того, щоб зрадіти радянським визволителям, відправив своїх синів у ліси до мельниківців, популярних якраз у цих краях. Була там санітаркою і панна Ольгуся. Але по війні не втекла вслід за німцями, а повернулась додому: старих батьків пожаліла. А може, надіялась, що забудуть, не помітять, обійдеться… Однак в органах державної безпеки повернення панни Ольги розцінили належно: залишена оунівцями для підривної діяльності. Її взяли вночі, як брали всіх підозрюваних, просто в нічній мереживній сорочці. Він дивився на бліду, тоненьку панну і не вірив, що цей ніжний янгол міг жити серед грубих головорізів, у норах криївок, бачити кров, перев'язувати загноєні рани, а може, і вбивати його побратимів-чекістів… Панні Ользі світило десять років таборів і п'ятнадцять виселок. І він хоч сьогодні міг відправити її по етапу. Але зволікав, мотивуючи це пошуками та виявленням спільників…
Насправді… що ж було насправді? Насправді, йому, молодому і нежонатому, було цікаво вести нічні інтелектуальні розмови з панною. Її приводили до нього на допит серед ночі, а часом він сам приходив у її тюремну камеру. Спочатку панна гордо мовчала. А далі… молода запеклість взяла верх і панна розбалакалась. Панна цитувала йому Ніцше, Джефферсона і Вашингтона, Грушевського і Петлюру, китайських філософів… Панна говорила про право кожного народу на свободу і самовизначення… Він сидів отупілий, злий, дивився на мудру панну і пік раків, відчуваючи, що панна йому подобається. Дуже подобається. Вперше в житті йому подобався ворог. Але між ними були окопи і барикади, і він не знав, як їх переступити. Все вирішило її спонтанне останнє зізнання. Змучена його нічним полюбовним терором, безрезультатною полемікою, вона раптом гірко заплакала:
— Чому ви, москалі, віками лізете на нашу землю, в нашу душу, чому нищите нас тільки тому, що хочемо мати свою державу, говорити своєю мовою, жити за своїми законами?
Вони зустрілись через півстоліття на президентських виборах. Вірніше, на зустрічі з кандидатом на президентський пост — генералом Служби безпеки. Тепер вони були в одній команді, по один бік барикад. «Що зробило з нею життя?» — думав полковник з легкими докорами совісті, дивлячись сумно на огрядну сварливу каргу, в яку перетворився його нічний ніжний янгол. Але коли пані Ольга вийшла на сцену і з незабутнім для нього пафосом, цитуючи Джефферсона і Вашингтона, Грушевського і Бандеру, від імені репресованих стала агітувати за генерала, полковник розгубився від… абсурдності політичної боротьби… Хоча, може, якраз вона, ця кривава боротьба, і є перпетуум-мобілє історії людства, штовхач прогресу і сенс життя таких, як панна… чи то пані Ольга? Врешті, він теж не далеко відбіг… Да, превратности судьбы, уму не постижимые…