Згадка дружини Галі про пенсію, на яку його, висококласного, досвідченого інженера-будівельника, підступно «скоротило» керівництво фірми, щоб звільнити місце для якогось родича-недолітка, боляче кольнула Петра, але разом з тим ще більше зміцнила в його святій правоті. Відчуваючи литкою тремтяче тіло Машки, він сам теж аж затрусився від задавненої обиди: отакий світ! Коротше, його зжерли, і він, щоб вижити, теж має когось зжерти! От світ настав! А він, виходить, ще й винен?! Всім винен! Дочкам, що повискакували ще в школі заміж за недоумків, зятям, яких ніхто на роботу не бере, бо в них руки ростуть з одного місця, дружині Галі, яка квокче над тим всім голодним крикливим шарварком…
— Господи, де дітися? — спитав Петро з відчаєм і відповів: — Так, робіть, що хочте. А мене — нема.
Перемахнув через тин і пішов через городи до лісу. На подвір'ї заверещала від жаху покинута напризволяще Машка. Схлипнула від досади і злості дружина Галя. Почали розсотуватись по своїх осідках, розчаровані кінцем сімейної комедії, сусіди. Лиш колій стояв ні в сих ні в тих, як водою облитий: не міг, бідака, повірити, що сьогодні його виводок зостанеться без вечері.
Повернувся Петро з лісу під вечір. На обійсті нікого, крім курей та розтривоженої Машки, що кинулась йому під ноги зі щасливим вереском, не було. Дружина Галя, видно, від злості поїхала додому, в місто. Петро, спустошений пережитими баталіями, опустився на лавочку, вкопану під бересклетом коло хати ще батьком, і став чекати зі ставка качок. Заспокоєна Машка вляглась поряд і, втомлена пережитим, заснула, тихо похропуючи. Але скоро мирну тишу зрунтав несамовитий Петько. Як завжди, розпірханий, розпалений постійними боями із сусідськими півнями, вискочив на межовий тин, замахав крильми, переможно сповіщаючи криком непереможеного індійця про своє прибуття.
Петро засміявся: Петько, молоденький червонястий півник, потішав його своєю гіперсексуальністю. Ще в пір'я вбратися не встиг, як почав топтати все, що під руку попадало: старі валянки, що сушились на тині, сідло батькового велосипеда, наскакував на Машку, а підрісши, перекинувся на сусідських курей, за що був не раз до крові битий старими кутянськими півнями. Але Петько не здавався. І курям (жінки скрізь жінки), видно, подобалось нахабство молодого джигуна, бо ходили за ним хороводом, одверто нехтуючи старими полюбовниками.
Петько тим часом заходився кудкудакати коло рідних молодих чубарочок, покльовуючи щось у траві та поглядаючи скоса на Петра, мовляв, пора пшенички сипнути птиці домашній.
— От ковбой, — сміявся Петро. — Їсти хочеться? Це нечесно. Треба їсти там, де робиш. А то що виходить: силу тратиш на сусідських дівок, а їсти приходиш додому?
— А ви що, дядьку, вмієте зі звірами говорити? — де не взявся перед Петром Дмитруків школяр Олько.
Петро знітився, але на душі йому було так прикро, що навіть радий був настирливому хлопчакові:
— Та де! Просто так говорю з Петьком, бо нема з ким більше.
— Але ж Петько вас розуміє, дивіться, як завстидався.
— Ага, цей завстидається!
Машка прокинулась і теж з цікавістю повернула рийку до Петька.
— От бачите, дядьку, і Машка все розуміє. А ви в зоопарку чи в цирку ніколи не працювали?
— Працював… Я цілий вік працював як не в зоопарку, серед вовків, то циркачем, — сказав задумливо Петро, згадуючи, як не раз доводилося жонглювати з будматеріалами, показувати фокуси замовникам, щоб вони, ті кляті фірмачі, наживались на чужій праці.
— Це й видко… — і собі задумався Дмитруків школяр. — Я оце, дядьку, по телевізору чув, як один чоловік розказував, ніби свині дуже розумні. Зовсім як люди. Чого ж ми тоді їх їмо?
— Мабуть, тому, що в цьому світі так заведено — їсти один одного. І не нами він придуманий. От Петько, здавалося б, півень півнем, мозги курячі, а все розуміє, має свій характер, свою джигунську філософію життя… Качки, правда, дурніші, але ж не кидаються під машину, а, зачувши, під тин з дороги тікають. І до ставка самі стежку знайшли, — філософствував Петро, спостерігаючи, як від хвіртки тряскотять нерівним строєм, мов зголоднілі солдати до столовки, заклопотані качки.
— Але, дядьку, як собі хочте, а корови найрозумніші. Навіть за собак. Бачили, як вони запишано з поля йдуть? Добре знають, видко, що всі чекають їхнього молока! А ми їхніх телят їмо. На тім тижні дядько Стас телятко зарізав. А воно таке гарне, веселе!.. Так радісно плигало перед тим на подвір'ї…