— Да, хлопче, — зовсім посмутнів Петро, — нема місця на цім світі телячим радощам…
— І що ж тепер робити? — спитав Дмитруків школяр Олько. — Не помирати ж нам усім з голоду! Або одну бараболю їсти… Але ж чекайте, дядьку! Тільки-но вчора чи позавчора таки ж по тому телевізору розказували, начебто й рослини плачуть, коли їх ріжуть чи ламають! І ніби краще ростуть, як до них говорити, а як хвалити, то цвітуть і пахнуть. Самі між собою перемовляються, навіть женихаються!.. Чесне слово! Німецькі вчені дослідили… От діла так діла, правда? Можете собі уявити, який це плач стоїть в селі, коли бараболю копають?! Або буряки рвуть? Чи огірки вибирають… І що ж тепер робити?
— Не знаю, — признався Петро, — що його робити, коли все живе, і все плаче, і не хоче вмирати? Певно, змиритися і жити, як всі люди живуть, жили до нас і після нас будуть жити. Тобто їсти все підряд і всіх підряд.
— Да, дядьку, невесело… А може, перейти на синтетичні матеріали?! — зрадів власній винахідливості Дмитруків школяр Олько.
— Може… Але, як доводять твої мудрі вчені, вся природа — живий організм. І Земля наша — живий організм, на якій копошаться отакі живі паразити, як ми з тобою, пожираючи один одного…
І вони обидва замовкли, вражені масштабами вселенського самоїдства. Машка теж мовчала, сховавши писок у траву та печально кліпаючи довгими білими віями. Навіть Петько притих, втративши цікавість до молоденьких зозулясточок. Лиш качки, не посвячені в розмову, бовтались у тазику з такою насолодою, ніби вперше бачили воду.
— Добре, — сказав по довгій сумній мовчанці Дмитруків школяр Олько, — я піду. Бо вже сам не можу дивитися на Машку, так мені її жалко. Може б, ви, дядьку, в цирк її віддали? І гроші б мали, і Машка була б жива. Або комусь продали, на свиноматку… Бо ваші тітка не такі, як ви… Вони, видко, ковбасу люблять… А я від сьогодні лиш молоко буду пити. Може, хоч йому не болить… І не буду дивитися телевізор, і менше думати, бо ж то можна здуріти чи стати таким милосердним, як ви, коли все будеш в голову брати.
— Що-що ти сказав? — перепитав Петро, ще не вловлюючи, що його так зачепило в словах Дмитрукового школяра. — Повтори, що ти сказав…
Але Олько щез так само раптово, як і з'явився.
— Йокелемене… — вжахнувся Петро, «наздоганяючи» сказане дитиною. — Так це ж мене в селі навіть малі діти за божевільного мають! А я сам?! До чого я дожився? Чоловік, повний сил, енергії, сиджу вже другий рік у глухому селі, де половина людей вимерла, а половина — незнайома мені молодь, бабраюсь, як стара баба, на городі, з курми та качками — родину рятую! Мені ж іще до законної пенсії років та років! А я вже здичавів, як Тарзан. Зі звіром говорю!
Налякана сердитим Петровим голосом, Машка схопилася і стала в позицію самооборони, міцно впершись розкаряченими ніжками в землю та наслухаючи, звідки гряде небезпека. Але скрізь було тихо. Небезпека виходила від хазяїна, від його злого крику, рвучких рухів. Хазяїн вперше не звертався до Машки, і це лякало її.
Хазяїн, показуючи комусь, нечутному Машці, свої великі руки, гупав ними по голові та кричав:
— Що це за життя? Що це за країна, коли нікому тут не потрібні мої руки, мої знання, моя голова? А я теж хороший — розкис, як ганчірка, піддався на провокацію! Все, кінець! Починаю нове життя!
Петро рішуче направився в хату, почав збирати у заплічник свої старі сорочки, штани, запрані майки. Збори трохи заспокоїли його. Запал згас, в очах розвиднілось.
— І куди це я ці ганчірки пакую, чи не в підземному переході на Хрещатику красуватися? — Сам собі здивувався, на мить уявивши себе в перспективі переходу. — А що? Там якраз непогана компанія збирається. — Згадав сиву артистку, що добре поставленим, соковитим голосом виспівувала різні оперні арії, цілу колонію художників-портретистів, молодого акордеоніста з крихітною донечкою, божевільну стару, що возила за собою у візочку величезного чорного пуделя з табличкою на шиї: «Помогите на лекарство для больной собаки»…
Це б і йому вмоститися з Машкою навпроти старої на сходах підземелля і табличку почепити собі на шию: «Поможіть голодному і милосердному». Ото було б видовище! Весь Київ збігся б подивитися! Ще й по телевізору показали б… О, тоді б він їм усім дав інтерв'ю! Розказав би, куди йдуть державні гроші на реставрації та інші махінації. Хай знають, що не всі дурні. І хай народ знає, що за його плечима діється! А йому що? Йому втрачати нічого — він вже на самім дні, в підземнім переході на Хрещатику! Зате в самій столиці…
Згадав, що рейсовий автобус на Київ через село йде по вівторках і п'ятницях. Сьогоднішнім в обід поїхала дружина Галя. До п'ятниці ще два дні. За два дні він збереться з думками, остаточно визначиться, що йому робити далі.