А поки що… худоба непорана. І Петро пішов сипати курям і качкам зерна, рвати гичку бурякову для Машки. Пораючись, прогонив, детально вивчаючи, кінострічку свого життя за останні два роки від того дня, коли його без попередження «скоротили» на пенсію і йому з відчаю і образи мало «криша» не поїхала. А тут ще дружина Галя зняла лемент, як за вмерлим годувальником, хоч воно так і було. Без роботи він як умер. Став — «ніхто», порожнє місце, нуль без палички… Тож згарячу почав шукати роботу, бігати по фірмах, дзвонити, але скрізь йому відмовляли, певно, з огляду на його передпенсійний вік. Він розумів: безробіття, довкола стільки молодих, як от його зяті… Але ж в нього — досвід, знання!.. Коротше, він був у відчаї. І тоді дружина Галя згадала про батьківську хату в селі і про те, що багато її знайомих, вийшовши на пенсію, їдуть з міста в село, розводять хазяйство, свиней-курей, і сім'ю годують, і самі спокій мають. І він зопалу згодився і перебрався в село, і почалося: город засадили, квочку на яйця посадили, молочне поросятко купили…
І це замість того, щоб йому зібрати бригаду таких, як сам, досвідчених будівельників та шарпнутись в Росію або в Португалію чи Ізраїль (де ще люди будують щось, а не так, як в нас), він заперся в це село, де ні з ким словом перекинутись… І так здичавів, що вже зі звіром став говорити! Ну, не йокелемене?..
Петро перевів подих, сів на межі і затих, дивлячись у голубенькі очка Машки, що придріботіла слідом і вже просунула свою цікаву рийку йому між колін.
— Хрінові діла, Машко, що в тебе, що в мене, — прорік Петро, — і прийшла пора про це сказати відкрито. Що поробиш, таке життя… Не гнівайся на мене, добре? Я безсилий щось змінити в цьому світі.
Машка мовчала, заціпенівши у своїй безмежній любові до цього великого, доброго чоловіка, якого, певно, вважала якщо не мамою, то свинським своїм богом — точно. Хтозна, думав Петро, може, вона згадувала, як її забрали від теплої солодкої маминої цицьки і привезли в мішку на чуже, порожнє подвір'я? Може, згадувала, як спала з ним в одному ліжку, бо в кінці квітня почалися заморозки і він боявся, щоб вона не застудилася і не здохла, бо тоді йому перепало б на горіхи від дружини Галі. Машка звикла, що він годував її соскою, тож серед ночі тикалась рийкою йому в груди, шукаючи цицьки, як мала дитина. А тоді вона запоносила, і він, за порадою баби Ліди, пряжив просо, розтирав його і годував Машку просяною кашкою, напував чаєм з деревію. Машка обдрискала зеленню всі ліжники і хідники — дружина Галя допратись їх не могла, — але видужала і почала рости як з води. В нього ж було єдине бажання — за всяку ціну зберегти Машку, викохати на велику, ситу свиню, а потім наробити з неї ковбас, тушонки накрутити і відвезти вічно голодним дочкам, зятям, внукам, які погано (через його скорочення!) харчувались, не бачили м'яса, тільки одні дешеві, бозна з чого, лиш не з м'яса, зроблені сосиски…
Порпаючись на своїй фермі, він все чекав, що на фірмі нарешті зрозуміють, якого цінного спеціаліста втратили, і покличуть назад. Але вони не кликали. Обходились без нього. Від цього можна було здуріти, якби не Машка. І він вхопився за неї, як потопаючий за соломинку.
Він мав викохати Машку на велику, ситу свиню навіть ціною власного життя… Довести сім'ї й собі, що він ще на щось здатний. І ця мета наповнювала його сірі сільські будні високим змістом. Але день за днем, все більше дичавіючи (дружина, заклопотана роботою в школі і внуками вдома, приїздила рідко, чоловіків поблизу майже не було), він прив'язувався до Машки, як до рідної дитини. Бо його діти росли без нього, зайнятого день і ніч клятою працею на будівництві, відрядженнями, гризнею із замовниками. Крихітні внуки теж поки що лиш дратували його шмарками та плачами… Тож і вийшло так, що бідна Машка замінила в його ображеному на цілий світ серці все дороге і рідне… Єдина жива істота, що мала його за людину тоді, коли він насправді був «ніхто». Порожнє місце. Тепер він розумів тих нещасних одиноких старих, що заводять псів та котів… А він-от свиню завів…
Але його ніхто не розуміє… Бо в цьому світі ніхто нікого не розуміє: ситий — голодного, багатий — бідного, здоровий — слабого, сильний — слабкого… Кат — жертву. Треба, либонь, Богові час від часу міняти все і вся місцями і ролями, щоб світ став справедливішим і милосерднішим…
— Бог в помощь, сусєд. Але чого це ви так приунили? Свинку жалько? Я ж оце через тин наблюдала, як ви защищаєте її од смерті, як людину, і лиш хрестилася! Таке горе! Подумати страшно, що з вами приключилось… Хароший же чоловік, і грамотний, заслужений… А таке горе! Казала ж вам: не називайте худобу по-людськи. Гріх! А ви: Машка та Машка! Як дитину. Ви ще б, сусєд, попа привели та похрестили свою свиню… Тоді вже б до смерті з нею жили. От горе так горе!