Мадам якусь мить наслухала далекий шум минулої слави, поправляючи хмарку білих мережив на грудях. Але, згадавши, що час іде, прискорила урочистий ритуал одягання. На довгу і вузьку (щоб виглядати ще стрункішою) чорну спідницю накинула бордовий приталений жакет, одягла м'які лайкові рукавички, під колір їм туфлі, і аж потім обережно, мов скляний, примостила на рудавім пишнім волоссі найціннішу деталь свого туалету, свою гордість — дивовижний, тонкого велюру капелюшок, на широченних крисах якого вмістився цілий оберемок небачених квітів і пір'їн райських птиць.
Пречудово! Тепер (доки всі сплять і не стовбичить за плечима надоїдливий Ганс з його інфлуенцою) можна і пройтись, звичайно, прихопивши свій чарівний, з оборками парасоль і відзіґорну торбинку, обшиту самоцвітами.
Нічний дощ натрусив на мокрі алеї різнобарвного листя, і вона обережно ступала по ньому, як по м'якому персидському килимі, роздивляючись хитросплетені візерунки, гармонійне поєднання кольорів, вгадуючи, з якого дерева який листочок. Цей парк, як і будівлі, колись належали багатому німецькому барону. Отож саджанці для парку привозили із кращих ботанічних садів Європи, Азії і навіть Америки. На жаль, ті чудовні тюльпанові дерева, ті магнолії і сакури давно вимерли, зоставшися рожевим туманом в її спогадах про дитинство. Парк, або, як колись казали, город, постарів, повсихали останні екземпляри цінних реліктових порід, залишилися лиш старезні дуби, липи, осокори, сосни та білокорі буки. Та в цьому теж був свій шарм — їхні могутні стовбури і розлогі крони створювали ілюзію правічного лісу. І вона любила цей ліс, ці будинки, що берегли спомин про минулі часи доблесті і честі, коли чоловіки ще були лицарями, а жінки — ніжними трояндами їхніх мрії і пожадань.
Важкі краплі роси, відірвавшись від гілля дерев, глухо гупали по дашку парасоля, легеньке золотаве листя звільна кружляло, опадаючи золотаво-бордовими метеликами на лискучий вологий асфальт.
Минаючи будку з воротарем, Мадам стишила хід, розмірковуючи, як прошмигнути у хвіртку непоміченою, але той спав, закинувши по-пташиному голову, і вона випливла за ворота майже невидима в ранковому осінньому тумані.
Поодинокі в суботній дощовий ранок перехожі впізнавали її, і від цього Мадам було радісно і смутно водночас і ще більше не хотілося покидати такої чудової пори місто, яке вона любила всіма фібрами душі, а воно відповідало їй взаємністю.
З-за рогу старого як світ будинку з вибитими вікнами, що баввонів між дитячою поліклінікою і новозбудованою церквою Покрова Пресвятої Богородиці, з'явилася необ'ємна, схожа на копицю сіна постать, в якій Мадам впізнала лахмітницю Параску. «Ох, ці вічні знедолені, вічні нужденні, як втамувати їхні печалі?!» — подумала. Але, помітивши, що Параска шарпнулася в її бік, Мадам замахала руками, даючи зрозуміти, що зараз їй ніколи, але в інший час вона зробить усе, чого Параска забажає. Тож Параска вклякла на місці, а Мадам заспішила через проспект Незалежності до дверей, над якими красувалась вивіска «Салон краси „Фантазія“» і за якими завжди, навіть в такий похмурий осінній ранок, чекали на неї з радістю.
— Йой, дівки, хто до нас іде? — першою помітила Мадам чоловічий майстер Ніна Львівна. — Йой, що зараз буде! Що зараз буде! МХАТ і Голлівуд! Лиш ніхто — ані пік! І не хихотіти — Мадам цього не любить. Лиш слухати, мовчати і слухати! Швидше, швидше стілець… Так! А тепер всьо! Конєц! Тихо. Ша.
У салоні краси «Фантазія» заметушились, забігали, засовали стільцями, охаючи та ахаючи, далі вмовкли і зосередились на головах клієнтів. У глибокій, незвичній для подібного закладу, тиші було чути тільки стрекіт ножиць та шурхіт спадаючого на клейончасті фартухи волосся.
Скрипнули двері, застукотіли у коридорчику каблучки, і в квадраті одвірків, як у старовинній, облуплені баґетній рамі, намалювався екстраваґантний портрет Мадам. У чорному капелюшку з оберемком квітів на широченних крисах вона була схожа на тоненький опеньок з прилиплим до голівки опалим листям. Щоб не розсміятись, перукарки округлили очі від вдаваного захоплення, заохали й заахали, засипаючи Мадам вигуками та запитаннями: