От точно такий настрій пойняв Євдокію Михайлівну сьогодні. Хотілося плакати… Від сірого монотонного осіннього дощу (хоч на вулиці лиш середина жовтня), від всього життя її сірого (третій місяць не виплачували в поліклініці зарплату), від холоду (через борги у квартири і державні установи досі не дали тепло), від епідемії грипу, що вже тиждень як почалася (і вже тиждень вона мотається по викликах), від голоду (діти вже не могли дивитися на макарони і смажені баклажани), від Славчика (що за дитина — знову щось накоїв), від того, що треба було пертися в школу пішки таку даль, ще й під гору…
Але найбільше допікало, що сьогодні в неї день народження і, якщо про це згадають на роботі, доведеться виставляти… Та то не шкода, якби було за що! А це ж, подумати, третій місяць зарплати не платять: грошей нема у бюджеті… А на День міста з прийомами і феєверками — є? А на євроремонт міської ради — є? А на нову «іномарку» для мера — є?!
Питала сама себе (бо не було кого) Євдокія Михайлівна, долаючи довгу (та ще й під гору) дорогу до школи під барабанний дріб дощу, що тарабанив по дашку голубої (єдина радість і світла плямка в сірості буднів) парасольки, подарованої колективом терапевтичного відділення міської поліклініки на торішній день її народження. Єдиний більш-менш спокійний день її народження за останні роки, якщо не брати до уваги, що напередодні її залила сусідка зверху. Тоді вона вперше пораділа, що бозна-коли робила ремонт…
Від згадки про день народження на душі стало ще сіріше. Ну, чого цей народ такий охочий до чужих іменин? І чим важче йому жити (це вона давно підмітила), тим більше хочеться йому веселитися! Правда, є в неї прихована для цієї оказії пляшка шампанського і коробка цукерок, подаровані вдячним пацієнтом, якому вона продовжила лікарняний (теж ще скнара, міг би й на більше розщедритись!), але ж це ніщо на ціле відділення.
Звичайно, можна було б зовсім не журитися зарплатою, якби вона мала інший характер. Багато з колег, дільниці яких припадають на центральні квартали або на нові забудови «крутих» по околицях, якось прилаштовуються. Принаймні на днях народження в них є і дорогі ковбаси, і вина марочні… Але на таке — щастя треба мати і, найперше, ласку в начальства. А коли не маєш, то призначать тебе на колишній робітничий квартал, в обдертих панельках якого світом нудять безробітні, або сім'ї зарабітчан, або голодні пенсіонери — ветерани війни та праці. Та від них рука не підніметься шоколадку взяти! Не те що… Ай! І як це ти поясниш, наприклад, Ірині, яка хоч і сидить з тобою разом в кабінеті, однак на дільниці її — одні депутати, багачі і начальники. Звісно, хабарів вони шоколадками не дають, але, дякуючи їм, Ірина дітей прилаштувала: одне — в інститут, друге — на роботу престижну… Та й інші дають собі раду… Наші люди, щоб вижити, як не з держави, то один з одного пір'я скубуть! Виглядає на те, що лиш вона про зарплату питає… Керівництво поліклініки на неї вже дивиться як на скандалістку яку…
От біда! Та, мабуть, доведеться-таки торт виставити, хоч — за які шиші?! Боже, що за народ? Йому б тільки веселитися! Цікаво, скільки зараз той торт коштує?.. Треба буде заглянути по дорозі в якийсь магазин… Господи, аби ніхто не згадав! Аби вони всі про неї забули в цей день! А може, не вертатись на роботу? Але ж з другої години дня — прийом… То й чорт з ним! Подзвонити, що захворіла. Може ж вона загрипувати, тим більше в пік епідемії?! А торт — купити дітям. І кока-коли. Вона їм, як би сутужно не було, завжди справляє маленькі іменини, бо, як би там не було, народження дітей справді єдина її радість…
Доки Євдокія Михайлівна доперла до школи, доки блукала коридорами, шукаючи учительської, не лиш душею, а й лицем посіріла. Тож коли нарешті зайшла в порожню (бо уроки йшли) учительську, зовсім втратила відчуття реальності. А коли єдина вчителька, худенька жіночка, що сиділа тихенько, загорнута в сіре пальтечко, в самім кутку, зливаючись із сірим присмерком неосвітленої (через економію електроенергії) чималої учительської, і щось там писала, сказала, що класної Славчика сьогодні нема і не буде, бо захворіла (в них у школі від холоду через не включене ще опалення половина дітей і вчителів грипують), Євдокія Михайлівна аж одуріла від сірої досади, що, здавалося, притиснула її до землі кам'яною надгробною плитою.