— Та ви не переживайте… Та сідайте… Та нічого страшного… це ж діти… — певно, помітивши стан Євдокії Михайлівни, завибачалась вчительочка, доводячи Євдокію Михайлівну одним своїм сіро-гороб'ячим виглядом до нестями. Згризаючись, що втратила стільки часу (це б вона вже трьох грипуючих обійшла!), Євдокія Михайлівна, буркнувши щось, вилетіла з учительської, мов корок із пляшки, і помчала до виходу. Бігла вулицею, гірко думаючи, до якої ж то «ручки» треба довести людей, щоб навіть лікарі (лікарі!) показилися від цього життя?
Коли ж сідала в тролейбус, спохопилась: а де парасолька? Аж тепер зрозуміла, що бігла під дощем простоволоса… А Боже! Їй ще лиш цього не вистачало!.. І так — завжди! Скільки себе пам'ятає, жоден її день народження не пройшов нормально, як у людей! Ніби й справді Бог карає, щоб не відступала від суворих заборон мами. А почалося все ще в студентські роки. Лиш вони групою зібралися відзначити її іменини у кафе (тоді студенти могли собі дозволити таку розкіш), як прийшла телеграма, що померла баба Палажка. На самий її день народження! І так з року в рік: то ногу підвернула, то брата підрізали в Одесі, то (пізніше) дитина захворіла, то труби у ванні полопали, то чоловік пропав — вийшов за хлібом і пропав, знайшовся аж через рік, в Тамбові, в їхньої спільної однокурсниці… Го-о-осподи! А сьогодні — на тобі: єдину парасольку загубила!
Не пам'ятала, як вертала назад до школи, як заходила в учительську, пам'ятала лиш, що застала знову ту саму вчительку, котра й досі щось собі шкрябала в сірому тумані неосвітленої учительської.
— Ой, вибачте, але я у вас забула парасольку… Аж коли в тролейбув сідала, бачу, щось не те… чогось ніби бракує… а воно — парасольки нема… — Від швидкої ходи і хвилювання Євдокії Михайлівні перехопило дух.
— Не знаю… не бачила… пошукайте, може десь є… — невизначено процвірінькала зі свого куточка вчителька, порожевівши, як здалося Євдокії Михайлівні, на виду.
— Але я її не бачу, — розгубилась Євдокія Михайлівна, зазираючи попід столи і стільці. — Я стояла ось тут, біля цього стільця… Тут сумку поклала і парасольку… Голуба така, яскрава парасолька… — В голосі її забриніли невпевненість, бо, як на зло, пам'ятала, як перла під дощем, тримаючи над головою парасольку, а коли заходила в школу — вже парасольки не пригадує… Як провал у пам'яті! Таж не могла вона її скласти і викинути! Не дурна ж зовсім!
— Може, ви її десь іншому місці забули? — відчувши невпевненість Євдокії, сипнула на рану солі вчительочка… — А може, й тут хто взяв… в нас на перерві багато людей збігається…
— Як узяв? Чуже взяв? Ви ж — вчителі! Ви ж… не можете чуже взяти лиш тому, що його хтось забув?! А чого ж ви тоді дітей вчите?!. Чому дітей вчите, питаю, коли самі… не чисті на руку?!
— Жіночко, не сваріться. Прошу вас. І не обзивайтеся! Ідіть собі. Я не бачила вашої парасольки… А за інших — то я так сказала. Бо всяке буває!
— Як це — буває?! Я залишила тут, ось тут, на цьому стільці, свою парасольку, голубу, і прошу, щоб мені її повернули!
— А я прошу вас: не кричіть! Я не бачила вашої парасольки! Ідіть шукайте в іншому місці…
— Я вам вже сказала, що в іншому місці не була! Я заходила тільки сюди, і з парасолькою! І тут забула. І тому повернулася, згадавши! Я згадала, бо на вулиці дощ! А вона в мене одна! Мені її на день народження подарували… І я її тут залишила. Тільки тут і ні в жодному іншому місці! — Здавалося, Євдокія Михайлівна от-от розридається.
— Ну, а я тут причім? Що я зроблю?! Де я вам її візьму, вашу парасольку?! — Й собі мало не плакала вчителька. — Чого ви до мене причепились?!. Що ви за людина?! Прийшли і скандалите!
— Я не скандалю! Я хочу, щоб мені повернули мою парасольку. Ви тут були, щось писали! Ви мусили бачити!.. Не могла ж вона випаруватись, та клята парасолька?!. Ну що мені тепер робити? На вулиці дощ. А в мене двадцять грипозних!.. Я стояла ось тут. З вами говорила. І тут залишила її! Голуба така! Яскрава…
— Жіночко! Я не бачила вашої парасольки! Ви самі не знаєте, де поділи, а на людей грішите…
— Я не грішу. Я прошу: не робіть мене дурною — віддайте мені мою парасольку!
І тут в учительську стрімко зайшла ще одна вчителька.
— Що за крик? — спитала.
— Та он жінка каже, що забула в нас парасольку… А я її не бачила… Може, хто взяв?..
— Та ви що, Валентино Іванівно? Хто її міг взяти? Кому вона потрібна? А ви, мамочко, її точно мали при собі? А може, просто дома забули? Ану пригадайте. Так буває… в нас же ж голови бозна-чим забиті… Часом свого імені не пам'ятаєш… А ви чия мама? Славка Підскалнюка? Я — завуч… Ліля Павлівна. Балується він, вчитись не хоче… Але викликали ми вас не тільки тому… Діти кажуть, нібито він украв у однокласника якусь гру комп'ютерну. Ви не обижайтесь, але таке зараз трапляється… Діти бідніших батьків крадуть у дітей багатших, ну як вам сказати, навіть не від заздрості, а ніби… на збитки: в мене нема, то хай і в тебе не буде…