— Що ви таке кажете?! Славчик украв?! Та не може такаго бути! Я знаю свою дитину! — Тепер бідній Євдокії Михайлівні здалося, що в неї почалися не лиш зорові, а й слухові галюцинації. Від нервового перенапруження або… її розігрують?! Все, що нині відбувалося з нею, було схоже на якийсь кошмарний сон! Щоб утриматись на ногах, вона схопилась за спинку стільця.
— Та не переживайте так! — заспокоїла її завучка. — Це ж діти! І не журіться — ми все владнаєм. А може, Славко взяв погратися, а може, хтось інший… Це ж діти!
Євдокія Михайлівна вийшла на вулицю як побита…
Боже, як хотілося плакати і зовсім не хотілося жити. І то не хотілося так палко, так солодко, що хоч… з мосту та в воду… Але, згадавши дітей, які й так росли без батька, довго стояла і дивилась під колеса проїжджих машин, уявляючи себе розчавленою, огидно закривавленою, але — щасливо мертвою.
«Боже, що за життя, що й вмерти не можеш собі дозволити», — волала вся її втомлена, окрадена душа. За комір з мокрої голови стікали холодні патьоки, але Євдокія Михайлівна їх не відчувала. Вона вступила у свій день народження як у холодну осінню річку, просячи Бога, аби пропалою парасолькою завершились цьогорічні сюрпризи її химерно-підступних іменин.
— Валентино Іванівно, та на вас лиця нема! Не дай Боже, й ви застудились?! І що мені тепер робити: школу закривати? Таж із мене шкуру спустять! Якщо у вас нема уроків, то вже йдіть додому і лікуйтесь. Їжте часник з цибулею — помагає. І не думайте хворіти…
У Валентини Іванівни справді зуб на зуб не попадав, але, зробивши над собою зусилля, вона заусміхалася, просячи Бога, аби швидше вивів із учительської завучку Лілю Павлівну — бабисько вредне, скандальне, помішане на різних розслідуваннях. Її хлібом не годуй — дай лиш покопатися в чужому житті, в чужій білизні. Або допекти людину ні за що, як цю нещасну маму… Вона вже півкласу батьків викликала і всіх розпікала тою комп'ютерною грою, нібито вкраденою в синка власника міських супермаркетів. А як на Валентину Іванівну, той синок сам продав комусь гру, а на однокласників наклеп звів. Однак що їй до того? Зараз одне її хвилювало, аби Ліля Павлівна не почала шукати ще й ту кляту парасольку, бо це був би кінець!
Але завучці Лілі Павлівні було сьогодні не до парасольок. В школі стояв такий холод, що до третього уроку діти не витримували, перетворювались на посинілих бомжат і нічого не сприймали, жодної науки. Вона давно казала директорові почати будівництво власної котельні, але той все спонсора не міг знайти… Так він його шукав, бо як би на неї, то вона знайшла б махом і спонсора (серед тих же багатих батьків), і гроші, і будівельників, і документацію виробила б. Але ж її не допускають до керівництва школою, як… до чоловічого монастиря! Що поробиш, треба миритися, бо нема в неї ні чоловіка при посаді, ні коханця впливового… Видно, так вона й на пенсію завучем вийде…
То ж чи могла якась пропала парасолька дорівнятись до проблем Лілі Павлівни? А тут ще цей дощ, холодний, осінній, похмурий… Вогко, мерзко, тиск падає, ледве ноги волочиш, грошей — ні коп'я, а вони (міськвно довбане) — перевірка за перевіркою, і нема кінця-краю неприємностям, як цьому дощу!.. Між іншим, про парасольки… Треба буде до наступного Дня вчителя наказати дітям замість законсервованих квітів-мертвяків, дерев'яних орлів та глиняних пантер — дарувати вчителям (бодай класним своїм) парасольки… І цим теж, цим теж — привчати дітей до ринкової економіки… А то — чорті-що, а не життя!..
Валентина Іванівна, ледь дочекавшись, коли завучка вийде за двері, схопилась і кинулась до вікна. Жінка, котра щойно шукала парасольку, повільно перетинала порожнє шкільне подвір'я. Дивлячись на її похилені розпачливо плечі, мокре, прилипле до голови волосся, Валентина Іванівна ненавиділа себе. Вірніше, вона бридувала собою! Бо щойно переконалася, що переступила межу, за якою безповоротне падіння вниз, на дно, в суспільну клоаку… Все! Вороття назад не буде. Ніколи. Але… Господи, найстрашніше було те, що вона нічого не могла вдіяти з собою! Як тоді, коли розійшлася з чоловіком і, доки він все з хати не пропив, розміняла квартиру… Боже, яка вона тоді було бідна! Як миш церковна! Ганчірки на підлогу постелити не було! А малий Вітько все норовив на підлозі голій гратись. Господи, вона марила в'єтнамською циновкою з рисової соломки, які тоді поспіль продавались у магазинах, як дорогим персидським килимом… А коли в неї завелись зайві п'ять карбованців (якраз на півтораметрову циновку), пішла в меблевий… Однак… лихий попутав, і вона взяла удвічі більшу (на цілу кімнату), скрутила її тісненько, а на касі… збрехала… вперше в житті, таким чином зекономивши майже п'ять карбованців. Величезні на той час гроші для неї… Доки йшла додому, здавалося, всі на неї пальцями тикають, а продавці слідом біжать, щоб в міліцію заявити…