Боже, що роблять з людиною злидні?! Вони роблять з неї і бандита, і повію, і крадія… Кляті злидні! Але роблять і революціонерів, борців, та, видно, не з таких, як вона… Таких злидні перетворюють на залякану скотину, нечесну на руку потолоч… Варто раз оступитися — і все: понесе тебе слизька стежечка… Але все-таки як вона могла? В такої ж нещасної, як сама?!.
Від згадки, як вона з лякливим поспіхом запихала за батарею парового опалення голубу парасольку, Валентину Іванівну облило окропом сорому… Але, Господи, ці прокляті дощі… Вони ллють і ллють безупинно, вже котрий місяць, а найдешевша (шпиці від вітру ламаються) парасолька коштує якихось п'ятнадцять гривень — сума астрономічна для неї, вчительки географії, із зарплатою 120 гривень. Добре вчителям іноземних мов та комп'ютерщикам — вони хоч на репетиторстві підлатуються! Зараз всі вчать комп'ютерну грамоту та іноземні мови, щоб легше було по закордонах роботу знайти. А кому потрібна сьогодні географія? Сідай в літак і лети хоч в Рим, хоч в Крим, хоч у мідні труби… А на Вітькові кросівки горять — три пари за сезон, і росте як з води. Вчора куплена курточка — сьогодні до пупа, а джинси — до колін… А їсть… Боже, як їдять ці підлітки! Як коні!.. Щойно півкіла сосисок проковтнув, як знов дверцятами холодильника бахкає, ніби їдло в тому холодильнику само росте… Вона вже забула, коли собі кофточку нову купляла! Все — в заштопаному та перелицьованому… А тиждень тому доля добила її — забула в тролейбусі єдину свою стареньку парасольку. З тих пір і мокне, проклинаючи і долю, і це життя, і цілий світ… Бо за квартиру не заплачено, бо газ вже відключили, бо кросівки того ґевала малого їсти просять, а вона їх лиш влітку купила… Дешево, тож не дивно, що одноразові… На гарні, фірмові трьох її зарплат не вистачить… Але як же ж це вона тепер буде з тою парасолькою… раків пекти? Місто ж не таке й велике, а вона голуба, примітна, якби чорна, а то голуба… Та жінка зразу ж впізнає і її, і парасольку… А може, обмінятись із кимось?.. Із сусідкою, наприклад, чи прибиральницею… Однак, це викличе підозру, бо такого, щоб парасольками мінялися, вона ще не чула…
Але чого це вона нюні розпустила: он країну, народ обікрали, і ніхто й вухом не веде. Роблять вигляд, що всі дурні, лиш вони розумні. І ніхто не вішається, не стріляється, не мучиться. Чого ж це вона рознюнялась через ту парасольку? Не вона, так хтось інший підібрав би… А їй просто повезло, а, може, то Бог зглянувся на її плачі та й повернув таким чином її власну загублену парасольку? А тій жінці теж щось доброго підкине. Може, вона гроші знайде, чи підробіток, чи знов, як вона казала, на день народження їй подарують на роботі парасольку… Людям що? Дехто й машину може подарувати, і вухом не повести… але, Боже, скоро дзвінок! Скоро сюди збіжиться півшколи, не дай Боже, побачать в неї нову парасольку, почнуть питати, звідки та за скільки… Бідні ж люди дуже зіркі, цікаві та заздрісні. Це страшні люди!.. Вони не можуть пережити нових шнурків на твоїх подертих черевиках!..
Валентина Іванівна тремтячими руками виловила з-за батареєю заховану парасольку, запхала в старий портфель, прикрила надійно контрольними з географії, які вона допіру перевіряла, і заспішила до дверей. До дзвінка залишалось три хвилини. Якраз досить, щоб непоміченою вийти зі школи.
На вулиці лив проливний дощ, і, одягнувши, як звично, на голову целофановий мішечок, Валентина Іванівна ступила під його холодні струмені, відчуваючи, як неприємно вони проникають за комір її старенького сіренького пальтечка. Але що поробиш? Надто вже примітна та проклятуща парасолька… Здавалось, навіть крізь дермантин портфеля горить вона голубим полум'ям…
На прийом Євдокія Михайлівна запізнилася: довго торт вибирала. Минаючи чергу хворих, що сиділи на лавах і стояли попід стіни, краєм ока помітила, що її зачекалися. Переодягаючись, чула, як за дверима кабінету напруження наростало, а далі й кричати почали: