— Жінко, ви куди?! Ставайте в очірідь!
«Боже! — Миючи руки, з досадою думала. — Що за люди! Вбити мало… А я їх лікую… Боже, як мені все надоїло! Отак взяти б та зайти до завідуючого, хряпнути цим тортом об стіл: „Святкуйте! А мене нема! Я захворіла! Вмерла! Чуєте, вмерла!“ І піти геть! І хоч… виплакатись!»
Боже, як хотілось плакати!.. Раптом двері розчинились і під крики черги в кабінет ввірвалась розпашіла дебела молодиця з чорним поліетиленовим мішечком. Терпіння Євдокії Михайлівни луснуло.
— Вийдіть! — закричала, забувши про честь лікарського халата. — Дайте хоч руки помити!
— Та я не той… не хвора… я уборщиця… у школі, де діти ваші… я ось… — знічена таким «прийомом», жінка почала гарячково шарудіти в поліетиленовім мішечку.
— Я вам сказала — вийдіть! — Від згадки про школу з Євдокії Михайлівни попер чортом весь її препаскудний настрій. — Вийдіть зараз же!
І тут молодиця вихопила з мішечка якусь штуку, метнула її, як терорист гранату, на тапчан для пацієнтів і з криком: — Ось! Нате! І не губіть більше! Бо-же! Що за день — люди як показилися! Навіть дохторі! — хряснула дверима.
Євдокія Михайлівна довго дивилась невидющими очима на ту штуку, а впізнавши в ній свою голубу парасольку, опустилась на тапчан і — нарешті! — дала волю сльозам, що ринули з неї, як вода з лотоків.
2002 р.
ВІЙНА, КРУГОМ ВІЙНА…
Коли вона побачила перед собою замість квітучого раю витоптану пустелю, її охопила така розпука, ніби почалась третя світова війна. Війна без фронтів і героїв, з одними агресорами і мародерами. Одного з них вона знала напевно. Голос його, брутальний, грубий, як і слова, що він хрипко викрикував, долинав крізь чудом вцілілі прозорі осінні садки сусідів і породжував у душі безкінечну безнадію. Тож, коли замість струнких рядів молоденьких щеп, які вона так тяжко випрошувала на дослідний станції, а потім цілу суботу садила, виконуючи старанно поради журналу «Наш сад», побачила витоптану пустку, від розпачу ноги підломились під нею і вона, щоб не впасти, опустилась у пожухлий травостій на межі.
Не жаль було праці, жаль було розчавленої мрії. А ще — паралізувало усвідомлення марності намірів: тепер вона знала, що скільки б не садила сад, йому не дадуть вирости темні руйнівні сили в образі того, чия брутальна лайка, як занечищений міазмами вітер, долітала до її слуху крізь прозорі, по-осінньому прекрасні, але чужі садки.
Вона була невиправною ідеалісткою. І думала, що то — від якоїсь незначної поломки у хромосомах. Інакше малоприваблива дійсність, сповнене парадоксів і злигоднів долі життя та багаторічна праця в пресі давно зробили б з неї цинічну лахудру. А так вона до сих пір вірить, як її тато вірив, що кожна людина повинна за життя народити дітей, побудувати дім і посадити сад. Дітей вона народила. Дім теж не впав їй з неба: півжиття поклала, щоб отримати квартиру. Зосталося тільки — посадити сад. От і посадила…
Її тато, закінчивши по війні курси агрономів, теж цілий вік садки садив і вірив у невичерпний творчий потенціал рідного народу. Казав усе: «Якщо ми таку війну пережили і перемогли, то що нам завадить тепер жити по-людськи?!»
Війна для тата була злом з усіх зол і мірилом усіх мірил. Це після того, як він залишився живим у бою під Яссами, в якому німці з румунами вибили тисячі тільки-но мобілізованих, сяк-так озброєних сільських хлопці, зовсім дітей. «Поле було всіяне селянськими свитами… За кожного з них маю деревце посадити…» — плакав тато і вірив у творчий потенціал тих, що зосталися. А коли віра зраджувала тата, скрушно розводив руками: «Ну що тут скажеш? На війні — як на війні». А їй і далі наказував вірити в безмежні творчі можливості народу, не знаючи, що його потрощені війною хромосоми давно буйно квітнуть в її крові невиправним ідеалізмом.
Щоб не зненавидіти деяких носіїв творчого потенціалу, з поламаних хромосом яких чомусь перло вандалізмом, а не ідеалізмом, Ксеня намагалася розраяти душу пречудовими осінніми краєвидами, що розкинулись перед нею на всі чотири сторони світу аж ген до виднокола. Ради цих пейзажів, що нагадували карпатський ландшафт, вона й взяла під дачу шість соток глевкого суглинку на горбах за містом, які родили тільки буйний пирій та дрібненьке польове різноквіття. Взяла ради майбутнього саду, що став її ідеєю-фікс.
Розквітлий сад так міцно закорінився в її уяви, розрісся в її душі, що вона не могла повірити в те, що сталося… Просто — такого не могло бути. Не могло бути такого, щоб якийсь нікому невідомий хам, недоумок, п'яничка міг убити мрію — прекрасну і благородну!.. Взяти і вбити! Ні за що ні про що! Не війна ж все-таки!..