Перед смертю тато, певно, зневірився у можливій реалізації творчого потенціалу народу, бо казав із жалем:
— Якби не війна!.. Все вона, проклята: одних перебила, других покалічила, третіх — на ворогів поділила…
Зашурхотіла трава. Ксеня звела очі: перед нею стояла сусідка по дачі.
— Підозрюю, що це він віддав їх за півлітру тому чоловікові, що живе коло самого містка через річку, — сказала сусідка. — Я ще позавчора примітила, що той чоловік садив дерева, і подумала про вас. Ну, думаю, ганебник, стільки жінка їм зробила, а воно так їй віддячило?!. Але — то такі люди. Як в нас кажуть, на цвіту прибиті… Віддавна. Ще з війни.
— Я знаю, — сказала Ксеня, аби щось сказати.
— Знаєте?! — здивувалась сусідка. — А коли знаєте, то пощо носитеся з ними? Пощо величаєте? Пощо помагаєте? Вони того не варті…
— Бог з ними, — сказала Ксеня і сусідка, здвигнувши плечима, пішла, шпортаючись по вже скопаних городах.
Ксеня сиділа на межі довго. Здавалося — вічність. Стежкою повз неї проходили сусіди і кожен вважав своїм обов'язком поспівчувати — їй, і обуритись тим, чий брутальний голос в цей час оскверняв храмову тишу прозорих осінніх садів.
— Батько його, — казали одні, — хоч і Герой, тим не похвалявся. Був непоганий чоловік, скромний, тихий, на гармошці грав… Родом десь аж із сибірського села був… Мотря — наша, лиш зі Сходу. Повертаючись з війни, вони осіли в нас як і багато інших визволителів. Але вибрали не міські апартаменти, а цей особнячок на горбах, з городом і садом. Колись це була літня резиденція якогось багатого румуна з Бухаресту. Але по війні він сюди не вертав більше.
— Батько його, — казали інші, — хоч і москаль, був нічого чоловік. Може того, що прийшов з фронту без ноги, контужений… І Мотря — нічого, хіба що задуже зденервована після фронту… Зате на сина — нема ради… Виріс із думкою, що йому все дозволено. З цим переконанням докотився аж до буцегарні… Тільки й години чистої було, коли в тюрмі сидів. А прийшов — стало як на війні… Тільки й чути що «мат-перемат» та — «я син Героя!»… От, чуєте?!.. Син героя… А тепер ще й — «герой Афгану»! І ради нема… живемо, як на війні — одні драчки й мародерство… Лиш не стріляємо…
Ксеня все це добре знала (як-не-як нарис писала про незвичайну долю героїчного подружжя Стрєльцових), але слухала, бо не мала сили встати і піти геть — від витолоченої пустки, від фронтових матюків, від чужого гріха і власного відчаю.
За осінніми прозорими садками брутальна лайка то затихала, то вибухала з новою силою. Далі почувся розпачливий жіночий лемент. Кожного разу, коли цей лемент заставав Ксеню на городі, вона кидала все і бігла рятувати бабу Мотю. І кожного разу її войовничий вигляд та високо занесена над головою сапа справляли на п'яного сина Героя незабутнє враження. Під яким би той градусом не був, а стихав і задки ретирувався у непролазні хащі старого саду за хатою.
Баба ж Мотя, звикла до синових п'яних бешкетів, мов нічого не сталося, починала радіти та принижено дякувати «пані журналісту за добре серце». Знічена Ксеня квапливо верталась на свій город, а баба Мотя бігла слідом з пригорщею горіхів чи десятком яблук у пелені, нагадуючи Ксені про те, як оббивала вона пороги в міській раді, а за тим — у ЖЕКу номер сім, щоби бабі Моті як дружині покійного нині Героя Радянського Союзу до Дня перемоги відремонтували хату, поміняли газову плиту, перекрили дах.
— Але ж у тої фронтовички, як нам відомо, є діти, от хай і помагають матері, — казали їй у кабінетах і коридорах місцевої влади.
І це обурювало Ксеню. Бо причім тут діти? До речі, коли так, то син її — афганець… Тож має бути справедливість, врешті решт! І торжествувати — завжди і всюди. Надто щодо таких, як баба Мотя, тисяч ще живих, але забутих і зневажених старих ветеранів війни…
— Ми можемо переосмислювати історію, переоцінювати цінності, але не здешевлювати пролиту за нас кров батьків, — казала вона патетично в кабінетах і коридорах влади. Її непідробний пафос і нарис про сім'ю фронтовиків — українку Мотрю і росіянина Івана Стрєльцових, надрукований в обласній і урядовій газетах, здається, владу переконав… Але на Ксеню з того часу почали косувати як на морочливу ідеалістку, поведену на соціальній справедливості.
Що ж, то був її громадянський обов'язок і вона його виконала. Тепер має подяку…
Воєнні дії за прозорими осінніми садками активізувались, електризуючи прозоре повітря над пусткою, траву і Ксеню на межі, від чого пречудові краєвиди в її очах заступила пом'ята, опухла мармиза Вітька Стрєльцова, в якого від колишнього радянського офіцера і «героя Афгану» (як баба Мотя по секрету призналась) зостався хіба що охриплий баритон та агресивність потомственого солдата.