— Можливо, досі тут… — припустив Лука. — Я піду гляну.
Стиснувши долоню Тілії, він звівся та попрямував до пролому.
— Маєш набої? — зі щирою турботою поцікавився Фелікс.
Лука, не дивлячись, кивнув.
У розкопі Горгана не було. Лука й не сподівався його там зустріти, тож, знайшовши зручне місце, він видерся на поверхню і роззирнувся. Праворуч катедра і поліцейське юрмління, отож навряд чи проквестор подався у той бік. Ліворуч — темні обриси житлових та службових корпусів, за ними — Картопляна Брама. Можна було би податися туди, але брама нині замкнена… Попереду — просвіт і вихід до тераси над мурами: відкрите місце, нема чого туди потикатися… Але якраз там, попри всяку логіку, виднілася темна фігура, що дозвільно простувала кудись уздовж замкових мурів.
Невідомо чому, але Лука навіть обурився з подібного глупства. Що це він, дурня клеїть? Чи, може, демонструє таким чином свою до них зневагу?
Роззирнувшись та не побачивши нікого поруч, хлопець припустив до тераси бігцем. Може, там який невідомий йому вихід? Чи, може, який придатний сховок?
Горган, проте, начебто не намірявся ні тікати, ані ховатися. Сягнувши тераси, Лука побачив, що той просто стоїть собі, притулившись до куртини та споглядає нічні краєвиди. Почувши Луччині кроки, він обернувся і насупився невдоволено.
— То вони тебе відіслали? Не могли кого кращого знайти?
Хлопець аж закляк з несподіванки.
— Ніхто мене не відсилав, — обурився він. — Я… я просто хотів був запитати дещо.
— Ну звісно, — буркнув Горган, повертаючись до милування містом. — Але перше скажи — з… з дівчиною твоєю все гаразд?
— Ага, — кивнув хлопець, так само припинаючись до замкових зубців. Краєвид і справді мав місце.
— Добре, — зітхнув проквестор. — Ну, то що тобі треба?
Лука забарився на мить, а тоді все ж таки не втримався — ну бо коли ж іще випаде нагода!
— Ви з Ненією… були, гм… були добре знайомі?
Горган пирхнув із якимось болісним гумором.
— О, певна річ. Ми мали намір побратися.
Лука заскочено завмер.
— Але… але чому ж тоді…
— Чому я стріляв? — Горган обернувся до нього, і відсвіт міських вогнів пофарбував половину його лиця в червоне, іншу залишивши в темряві. — Інакше вона би вбила мене. Inferi, які вже взяли чиєсь життя, більше не можуть спинитися.
Лука пригадав, як тяжко тому далася відмова від аніми Маркуса. Але він подужав себе, отже…
— А як так сталося, що ви, даруйте, е…
— Що я став inferi? — незворушно підхопив Горган. — Отак і сталося. Я не зміг пробачити собі її загибель.
— Але ж ви мусили!..
— Мусив. Але не повинен був.
Лука замружився. Навіть не хотілося думати, що би він сам зробив у подібних обставинах. О ні, не дай боже йому звідати такого вибору!
— А яким чином Вітій…?
Горган зітхнув.
— Та Вітій теж не повинен був так чинити. Його дружина була moribundi, і, попри свою ненависть до виробників анімул, він, замість знищити, потай зберіг одну для неї. Але вона відмовилась.
Лука смикнув плечима. Власне, жити, знаючи, що твоє життя куплене смертю дитини… Дуже весело.
— І тоді Вітій віддав її вам, — виснував він по роздумі.
— Віддав. Ну так, — кивнув Горган. — Радше, переконав узяти. Уже тоді він бачив, що в місті діється щось дивне. І я був йому потрібен.
Що ж, тут принаймні Вітій не схибив. Коли б не Горган, капці Магістрату настали би значно швидше.
— Вітій знав? Про наміри Маркуса?
Проквестор гмукнув.
— Ну, скажімо, мав підозри.
Так, ну нехай. Йому однаково уже не дорікнеш. Але цікаво інше…
— І як воно? В сенсі, жити з анімулою?
Горган обернувся до нього одним рвучким рухом.
— «Жити»? — ядуче перепитав він. — Про що це ти?
Лука відвернувся. Не слід було, мабуть, зачіпати цієї теми.
— Ну годі, — кинув проквестор, — давай, роби свою роботу.
Хлопець підкинув на нього розпачливий погляд.
— Ви певні?
— А які в мене варіанти? — дошкульно розсміявся Горган. — За якийсь час або мене замкнуть у карцері, або я не втерплю та заб’ю когось у темнім завулку. Краще би до того не дійшло, хлопче. Давай, зроби мені послугу. Маєш набої?