— Правда? — Лука аж зупинився з несподіванки.
— Правда-правда, — кивнув Теззі, зачиняючи за собою двері та рушаючи вздовж коридору. — Мене дуже цікавили його роботи, його професійний погляд на некрофілію — у філософському розумінні, певна річ… От ти не думай, що я божевільний!
— І на гадці такого не мав! — поспішив запевнити його Лука.
— Ну так, я ж бачу! Але щоб ти знав, це в нас тут і правда храм Лібітіни. Певною мірою. Ти знаєш, хто така Лібітіна?
Лука стенув плечима.
— Не рідня. Хіба що «лібідо» можу згадати.
— А! — обернувшись до нього, схвально мовив Теззі. — Дуже близько. Лібітіна — богиня похорон, що уособлювала також і смерть. А це, — він кинув на низькі дверцята, — а це в нас крипта.
Господар штовхнув двері, і за мить хлопці опинилися в просторому приміщенні, яке понад усе нагадувало музей — стелажі, скляні полиці, міцні шафки і різноманітні артефакти, справжнє значення яких було відоме лише втаємниченим.
— Крипта, — гмукнув Лука. — А де мерці?
Теззі розвів руками, охоплюючи стелажі та їхній вміст.
— А це вони і є.
Лука насупився, не знаючи, що і думати — це знову перевірка? Чи жарти, сенс яких йому годі зрозуміти? Чи — ну не правда ж? Під пильним оком господаря він зробив крок до полиць. Грубезні монографії, креслення, старовинна зброя, за можливість торкнутися якої Лука років із десять тому віддав би усю кишенькову готівку. А ще… здається, план міста: і Ринкова площа є, і вулиця Святого Дорміана, щоправда вона має тут іншу назву — Cardo, але пропорції знайомі… Цікаво, скільки ж років цьому документу?
— Чотирнадцяте століття, — гордовито прокоментував Теззі, — генеральний план Дракува, виконаний Адріаном Раманте власноруч. А це, — господар кивнув на рукописну книгу з кількома доцентровими колами на палітурці, — це робота Петра Корнелія, палкого послідовника Коперніка, відіслана до нас якраз напередодні страти автора…
— Але чекайте! — обурився Лука. — Я бачив її в Університетському музеї!
— Ага! Дуже добре! — зрадів господар. — Моя робота якраз і полягає в тому, щоб у людей складалося подібне враження.
— Тобто? Це копія?
Теззі зітхнув.
— У нас — самі лише оригінали. Деякі речі не можна довіряти музеям.
— Наприклад? Мерців?
Мар’ян, який зацікавлено спостерігав за перебігом дискусії, тихо захихотів.
— Ага, зійшлися два шанувальники некрофілії!
Господар несхвально хитнув головою.
— Тобі б лише глумитися! А люди, які створили оці тут артефакти, наклали життям за своє творіння!
— Це ти своїм туристам будеш заливати! — пирхнув Мар’ян.
— Ну гаразд, — погодився Теззі. — Це в принципі несуттєво. Але я хочу, аби в людини склалося правильне розуміння ситуації. Ті, хто загинув з любові до свого творіння, — найбільш яскраві представники тієї категорії людей, кого ми в Магістраті називаємо flagrantes.
Лука примружився.
— Новий різновид упирів?
Тезаурус закотив очі.
— І чого мені завжди перепадає ця невдячна праця? Ет… Ну словом, ти знаєш уже про moribundi та inferi — людей, чия душа гине раніше за тіло. Отепер зроби невеличке зусилля і уяви собі, що буває і навпаки.
Лука чесно спробував уявити.
— Тобто… Тіло гине швидше за душу? І що ж тоді? Не упирі — так зомбі?
Теззі пирхнув.
— Ця сучасна молодь зі своїм чортовинням для широкого загалу… Зовсім ні, юначе. У таких людей аніма настільки сильна, що залишається жити незалежно від тіла. Для більшості з них це має значення лише протягом дев’яти днів — не дарма ж стародавні звичаї визначали саме цей термін для заупокійних служб. І лише декотрі з flagrantes можуть залишитися на довший час, затримавшись не в тілі, а в якомусь із предметів, які мали для них особливе значення. Давні римляни називали їх «лари» — духи, що оберігають домівку.
Лука незатишно смикнув плечима.
— Значить, оці речі тут…
— Так. Ти ж маєш лінзу? То сам поглянь.
Хлопець зробив, як веліли, і тут-таки вражено затримав подих: вся «крипта» світилась і блимала, немов різдвяна вітрина. Такої насиченості життям Лука не спостерігав навіть на чільній вулиці святкового дня.
— І що ви робите з… ними? — ошелешено спитав хлопець.
— Зберігаємо, — просто відказав Теззі. — Життєва енергія, яку містять ці речі, може спокусити тих, що втрачають свою власну.
— Але чому б і ні — якщо це зможе врятувати комусь життя?
На коротку мить Луці здалося, що його батько міг би видужати — коли б не тутешні скнари. Тезаурус глипнув на нього спочутливо.