Вітій, стукаючи пальцями, зачекав, поки Магістратський архіваріус трохи очуняє, і тут-таки приголомшив його повідомленням.
— Цукерна, 21.
Теззі кліпнув очима.
— Ну?
— Не «ну», а скажи мені, звідки я знаю цю адресу?
Архіваріус глухо пирхнув, озираючи товариство.
— А що у вас тут, сеанс групового психоаналізу? Ну гаразд, гаразд, — мовив він, не зустрівши належного розуміння. — Але ж мені звідки знати, Вітію? Може, ти там шиби бив за шкільних часів іще чи, може, коханій своїй там романтичне побачення призначав — межи тиглів та реторт… Чи від мене чув, теж таке може бути…
— Чекай, чекай, які ще тиглі? — з підозрою примружився Вітій.
— Ну як, які? Звичайнісінькі алхімічні тиглі, — всівшись зручніше, повідомив Теззі. — Там же нині музей алхімії. А раніше була аптека. Перша в місті аптека, між іншим.
— А це часом не та аптека, яку тримав Тадейко Важек? — якимось дерев’яним голосом поцікавилась Мора.
— Оце розумничка, — поблажливо посміхнувся Теззі. — Ну звісно ж, Тадейко Важек. Відомий тим, зокрема, що винайшов седативний засіб надзвичайно потужної дії, нині відомий нам, як «умбра».
Вітій схопився за голову, рвонувши спересердя свої сиві кудли.
— Значить, он як… Цікаво… Але навіщо зловмисникам призначати там зустрічі — адже для цього є безліч потаємніших та краще обладнаних місць?
— Можливо… — непевно знизала плечима Мора. — Можливо, через те, що керівник всієї цієї ватаги — психопат?
— Дійсно, це все пояснює! — радісно зареготав Мар’ян.
— Ні, ні, ви не розумієте! — дратівливо чмихнула Магістратська дама. — Психопат — у клінічному значенні. Паранояльна психопатія, надцінні ідеї, надання надмірної ваги символам, історичній тяглості…
— Ну, тоді за всією нашою Управою культурної спадщини «дурка» плаче, — пробурчав Теззі.
— Припустімо, — не зважаючи на нього, провадила далі Мора, — що наш зловмисник уявляє себе спадкоємцем Тадейка… Для нього природно було би прагнути оволодіння власністю фармацевта… Адже, схоже, що рецепт «умбри» йому вже відомий!
Мора та Вітій перезирнулись.
— Оце цікаво, — напружено промовив Вітій. — А скажи мені, Теззі, як там поживають Тадейчині рукописи?
Теззі Велько обурено гуркнув чашкою об стіл.
— Ти на що це натякаєш, га, Вітію?! Добре поживають, кажу тобі, ні на що не скаржаться! Лише сьогодні все переглядав! Як і вчора! Як і позавчора!
— Та я ж нічого, — махнув рукою Вітій. — Але теж гіпотеза, хіба ні?
— А тобі б лишень гіпотеза була, — несхвально мугикнув Теззі. — Про всяк випадок!
Квестор кивнув, затримавши, проте, погляд на архіваріусі.
— Про всяк випадок… пильнуй свою крипту, гаразд? — мовив він з таким химерним наголосом, що аж буркітливий «спеціаліст» здивовано примружився, не знайшовши, до чого причепитись.
— Але менше з тим, — зітхнув Вітій, — нам уже час вирішувати, ми йдемо на Цукерну чи ні. Питання, власне, в тому, чи чекатимуть на нас межи тих тиглів та реторт — не у вікна ж їм зазирати, справді…
— А чого ж, — раптом бевкнув Лука. — Я, колись, бувало, з біноклем…
Відчувши, що зненацька став центром громадської уваги, хлопець тут-таки застидався й замовк. Це, либонь, від утоми дурне всяке на язик скаче… Вітій, однак, схвально кивнув.
— А що там навпроти?
— Так… — пошкріб потилицю Теззі. — Готель «Біла троянда». В мене там якось туристи поселялися, так що я тамтешню адміністрацію знаю і зможу домовитися, гм… про номер.
— А якщо ми пустимо Горгону вперед, — прошепотів Мар’ян Луці у вухо, — то нам дадуть президентський «люкс». Причім, задурно.
— Ну не знаю, — так само тихо відказав хлопець, — здається, це незаконно. Бо це зватиметься — «збройний тероризм».
Мар’ян тихо захихотів, змусивши Луку нервово роззирнутись, аби пересвідчитись, що Горган не почув їхньої розмови. Той, проте, зосереджено довантажував патрони до магазина, не зважаючи ні на що довкіл. І було в цьому видовищі, відзначив Лука, щось напрочуд заспокійливе.
Вітій залишив Клима з Морою вартувати контору, решта ж, із ним самим на чолі, рушила на розвідку в бік Цукерної. Туман витончився, проте й нині його пасма в’юнилися довкіл ліхтарів, притишуючи крок та тьмарячи бачення. Ідучи обіч похмурого та рішучого гурту, Лука все намагався уявити собі, як-то вони дивляться збоку — шестеро лиховісного виду осіб, що карбують поквапний крок нічними вулицями… Він змушений був визнати, що у стороннього очевидця навряд чи виникли б якісь приємні асоціації, проте зараз це певною мірою навіть надихало.