Теззі тихо свиснув.
— Вітію… коли я правильно розумію… вони мали на собі анімули!
Квестор поволі кивнув, все іще не довіряючи своєму голосу. Анімули! Щонайменше дві, а можливо, десь є іще… Та що вже, напевне, є! Адже це — єдиний засіб продовжити існування inferi, зручний і надійний засіб, що дозволяє жити, не полюючи за перехожими… Якщо, звичайно, не зважати на те, що виготовлення цього амулета передбачає убивство, до того ж — убивство дитини, аби замкнути в карбункулі її нерозтрачену життєву силу.
Тепер зрозуміло, чому inferi, загалом не схильні до спільних дій, охоче працюють під орудою невідомого зловмисника: такий амулет — неабияка принада!
Дивно, але власне Горган висмикнув квестора з похмурої задуми.
— Йдемо далі?
Вітій кивнув, хоч і над силу — менше за все його вабило те, що могло чекати їх за дверима.
Двері, однак, були замкнені. Горган недбало поворушив миском черевика масний чорний попіл, що лишився від охоронців. Тьмяно зблиснули кілька металевих деталей — ґудзики, ніж, руків’я зброї. Ключів не було видно. Квестор був уже на межі слабкодухого зітхання — не ламати ж ті двері! — коли наперед проштовхався Теззі.
— Ану… — промимрив він, придивляючись до замка. — Плаский отвір, неглибока виїмка… Ага, та це ж каролінгський замок! Для нього потрібен простий одноборідковий ключ… У когось є ключі від нашого тиру?
Горган знизав плечима і подав архіваріусу зв’язку. Той іще кілька хвилин мудрував коло дверей, тоді повис на ключі всією вагою, і зрештою замок з розпачливим скреготом підкорився нарузі.
У підземеллі було темно, хоч око вийми, проте Вітій мав із собою ліхтарика, що не раз виручав його під час обходів. У примарно-блакитному сяйві блимнули вузькі сходи, низька стеля та нетиньковані стіни. За кілька кроків вниз вони опинилися в невеличкому приміщенні, яке цілком могло би бути коморою експозиції, якби не стояв тут бентежний дух лабораторії навпіл зі склепом: тут відгонило гіркою хімією та ледь чутним віддихом тління.
Ліхтарик вихопив з темряви полички, де причаїлися ваги зі склянками, стіл, скриньки з книгами, і зрештою — жаровню, поперек якої лежало недавно вживане, очевидячки, начиння: тонкий ніж-пробійник і незвичної форми скляна конструкція, що формою нагадувала маску із видовженим отвором на рівні вуст. Ніж, маска, жаровня і підлога під нею були захлюпані темними плямами, від яких тхнуло гнилою іржею.
Вітій відчув, як попід горлом стискається млосний корч — йому було добре відомо, який ужиток передбачався для цього начиння; походження темних плям, таким чином, теж не становило для нього таємниці.
Саме тут, схоже, виготовлялися анімули… Ніж, отже, потрібен був, аби заподіяти смерть, а маска — для того, щоби закоркувати останній подих жертви у червонім карбункулі.
Квестор глянув на Горгана — той недбало тримався за стіну із лицем, позбавленим будь-яких почуттів; Теззі ж — навпаки — ледь не хапав ротом повітря, мовби щойно дістав стусана під дих.
— Мені треба вийти… — навпрямки повідомив він і, не чекаючи на відгук керівництва, поквапився сходами вгору.
Щойно архіваріус зник за дверима, Вітій та Горган перезирнулися, і квестор із якимось болісним полегшенням збагнув, що той поділяє його скорботу, хіба лише на свій непоказний манер.
— Агов! — пролунав раптом згори Вельків театральний шепіт. — Виходьте хутчіш! Здається, маємо гостей!
Горган вищирився і блискавично піднісся сходами; Вітій — за ним. Зустрівши колег, Теззі швидко тицьнув пальцем вгору, показуючи сходи на другий поверх музею.
Всі троє тихцем прослизнули сходами, чуючи перегук голосів при вході. Велько, котрий у своїх музеях почувався, наче вдома, смикнув колег до коридору, що біг довкіл внутрішнього дворика — і саме вчасно. Повз них протупотіли кроки, тоді пролунав владний наказ — кроки посипалися назад, вниз зі сходів… на якусь мить все завмерло, і нарешті в підземеллі музею гуркнуло так, що здригнувся всенький будинок, луснули шиби, зусібіч посипалися шматки гіпсу та лушпиння тиньку.
За хвилину чи щось із тим Вітій, кахикаючи, підвів голову. Поряд, озираючись дещо причмелено, спиналися на ноги Юр і Теззі.
— Не знаю, як ми пояснимо це Шафранику… — розгублено мовив архіваріус.
— Я би більше журився, чесно кажучи, — відказав Вітій, розтираючи поперек, — коли б мусив пояснювати йому те, що ми щойно бачили в підмурі.
Теззі поволі кивнув, і навіть Горган ствердно гмукнув, розваживши варіанти.