— Сподіваюся, хоч Фелікс не принесе нам сьогодні поганих новин… — зітхнув квестор, прямуючи до вцілілих сходів на другому боці будівлі.
А коли б він знав, що сподівання його безпідставні, то гіркота його зітхання не поступилася би квилінню фамільної примари у маєтку Велипольських.
Прокинувшись надвечір наступного дня, Лука одразу ж збагнув дві речі: те, що почувається він геть хворим, а також те, що він от-от спізниться на службу. Перш ніж збагнути, що він робить, хлопець підхопився з ліжка, намацуючи штани, і лише наступної миті йому сяйнуло: він поривається бігти, немов підстрелений, попри те, що тріщить голова, болять синці на колінах і нещадно ниє розтягнене плече.
Лука так і сів з одною ногою в штанині. Що ж це діється? Чому це нині контора Магістрату стала для нього центром тяжіння такої сили? Чи досі прагнення правди керує його вчинками? Чи, може, якась інша спонука — ім’я котрій, можливо, страх?
Роз’ятрений страшними підозрами, він все ж таки підскочив і заходився шукати якусь годящу одежину. Вчорашній піджак — хоч викидай, так просмердівся він димом та порохом. Штани ж іще менше пасують до виходу межи люди — такі плями на колінах, мовби він збавив вчорашній день на старцювання попід костьолом на Ринковій площі. Тяжко зітхнувши, Лука кинув штани на купу коло пральної машини.
У спізнілій мудрості надибавши врешті свої старі джинси, Лука вдягнувся та спинився коло дзеркала, аби вчепити осоружну червону лінзу. І тут його відвідало звичне уже, однак неусвідомлене доти відчуття. Те, що щемило в грудях, було прагненням дії, пристрасним потягом, навіть азартом… А отже, йому просто хотілося на ту кляту службу. Хотілося несподівано сильно.
Глянувши скептично на власну скуйовджену пику у дзеркалі, Лука визнав, що для такого бажання є свої підстави. Адже там були люди, котрим, щонайменше, неоднаково, живий він чи ні.
Це, звичайно, тішить — нехай так, — вирішив хлопець, проте дану собі обіцянку дошукатися остаточної правди теж ніхто не скасовував. Саме тому — чи так він розважив принаймні — Лука вискочив з дому, навіть не випивши щовечірньої кави.
Контору ж тим часом трусила нова гарячка — Нічний Магістрат чекав на своє високе начальство з міської управи. Вітій сновигав конторою змучений і злий — досі присипаний тиньком піджак та неголена борода свідчили про те, що він і голови не схилив відучора. Фелікс, такий же засмиканий, похапцем дописував звіт, гиркаючи на кожного, хто мав необережність підступити до його столу. Мора зосереджено підбивала свої таблиці, зрідка лаючись медичною латиною, коли щось там не ставало, як слід. І лише Горган, охайний та стриманий, дозвільно чепурив свою «беретту», несхвально поглядаючи на нервову метушню довкіл.
Мар’ян, щасливо незадіяний у складанні звітів, якось трохи приголомшено медитував над горнятком кави.
— Слухай, Мар’яне, — поцікавився Лука, — а чому в нас така паніка? Хіба той Маркус такий страшний?
— Та ні, — позіхнув білявий. — Він у нас просто бюрократ. Знаєш, із тих, що радше вибачать тобі брутальне убивство, аніж брак розписки за патрони, вжиті для його скоєння… До того ж, він трохи чудний став над старість, і не знати тепер, до чого причепиться. Ось наші іі намагаються залатати всі дірки, до яких лише руки дійдуть.
Мар’ян тяжко зітхнув, зазираючи у спорожніле горнятко.
— От тільки дірок у наших справах нині більше, аніж у призових мішенях…
Лука гмукнув, погоджуючись. Дійсно, останніми днями — тобто ночами, радше — справи закрутилися, немов скажений дзиґлик: і згуртування inferi, і поява дядька-larvati, і виявлення лабораторії з виробництва анімул… Що пов’язує усі ці з’яви, і далі не знав ніхто. Залишалося тільки поспівчувати Вітію, котрий муситиме давати якісь пояснення керівництву.
Провівши очима сердитого квестора, який у чергове мчав тицьнути Феліксові у помилку, Лука ледь не зойкнув — розтягнене невідомо в який спосіб плече злостиво мстилося за наругу.
— Ага, виробничі травми! — глузливо пирхнув Мар’ян. — Біжи до Клима, нехай дасть тобі щось від передчасного радикуліту.
— І чого ти такий злий? — образився Лука.
— Я?! — розсміявся білявий. — Та я сам перший рік відходив, крекчучи та кульгаючи… Іди-іди, Клим знатиме, що робити — йому не вперше вже калік доглядати!
Розваживши, що гірше від того не буде, та не маючи, до чого б іще себе приставити, Лука справді подався до магістратського тиру. Клим скоро відповів на його грюкання, але глянув косо — в його хазяйстві теж кипіла робота з підбивання звітності. Дізнавшись, проте, в чому біда, він несподівано втішився.