— О, бач! А я що казав тобі? Лікті треба розвертати, як стріляєш! От усі ви так — доки не покалічитесь, розуму не наживете… А, і кажуть, ти тут вчора досить вдало скочив за сміттєвий бак на Риторики? Так от, не думай, що тобі й надалі таланитиме! Прийдеш сьогодні перекати потренуєш — рухатись треба, рухатись! — Клим передихнув і нарешті зглянувся на Луччині муки. — А тим часом візьми мастило в шухляді, і дай мені врешті спокій!
Взявши добряче вже вичавлений тюбик анальгетика, хлопець подався до вбиральні, аби намастити покалічене плече. Коли він вийшов звідти, мружачись від лютої печії, в конторі панувала несподівана тиша — клацання, лайка та шурхотіння стихли, поступившись місцем поважній розмові. То прибув нарешті шановний консуляр-супервізор Нічного Магістрату, Маркус Войцехівський.
Лука забарився трохи в коридорі, не знаючи, чи варто потикатися на очі начальству, а тоді все ж таки підтюпцем пробрався на своє місце. Консуляра він відзначив не зразу, бо той виявився несподівано тихим та присадкуватим, аж навіть Мора трохи вивищувалася над його маківкою.
Втім, виявивши присутність пана Войцехівського, уже не випадало мати сумніви щодо його високого рангу: він носив винятково чепурний костюм, тримався ваговито та поглядав по-хазяйськи, хоч і зовсім не зверхньо. Скажімо, для розмови з Морою він запанібрата присів на сусідній стіл, звідки й провадив бесіду, похитуючи ногою, неначе який бешкетний школяр. Щойно Лука примостився на своєму стільці, пан консуляр поволеньки обернувся, щоб глянути на прибульця.
— Ви — Лука Ведель? — зичливо мовив він. — Наш новий інтерн?
Хлопець ніяково кивнув. Пан Войцехівський миттєво відстежив його бентегу і сяйнув коротким усміхом.
— І як вам робота в Магістраті? — поцікавився консуляр.
Лука завмер, шукаючи за словом.
— Дуже, е-е… ненудна, — нарешті промимрив він.
Маркус глузливо звів брови, проте кивнув, мовби Лука якимось чином виправдав його очікування. Хлопець не знав уже, де йому ховати очі від цього зіркого пана, аж тут нарешті Вітій порятував його від консуляра, закликавши того до кабінету. Фелікс та Мора суголосно зітхнули, і чулося в тому щире полегшення.
Вітій, очевидячки, взяв весь вогонь на себе. Розмова була тривалою і навряд чи приємною — про що свідчили гучні голоси бесідників, рівно ж як і квесторів наїжачений вид по її завершенні.
— Ти зрозумів би мене краще, Вітію, — наостанку мовив консуляр, уже виходячи з дверей кабінету, — коли б то твій поріг щодня оббивав Лешек Чарний, як це він робить зі мною.
Вітій похмуро кивнув.
— Та розумію я тебе… Офірний цап нині всім потрібен, не лише твоєму брокеру…
І Маркус на це несподівано сердечно розвів руками, мовляв, що ж із тим вдієш. Квестор лише замучено зітхнув.
Консуляр же тим часом заходився прощатись — кивнув Луці, поляскав по плечі Мар’яна, аж той зіщулився з несподіванки, галантно поцілував руку Морі і тут раптом перетнувся поглядом із Юром Горганом.
Це тривало лише якусь секунду, проте Лука готовий був заприсягтися, що обоє затримали подих, аби спинити якийсь таємний порив. Наступної миті Горган повернувся до впорядкування своєї зброї, а Маркус вийшов геть, не обмовившись більше ні словом.
Щойно кроки високого начальства стихли за дверима, як до контори вступив зосереджений Клим, несучи свою чорну папку урочисто, наче подушку з короною.
— Ось! — гордовито виголосив він. — Звітність за останній місяць!
Вітій лише рукою махнув.
— Все. Уже не треба.
— Тобто? — сполотнів упорядник. — Нас що, закривають?
— «Все», — весело підхопив Мар’ян. — Але не настільки. Маркус обмежився сьогодні експрес — переляком: пошумів та й пішов собі.
— A-а, он як… — кивнув Клим, дещо розчаровано. — Ну та, може, воно й на краще. Коли б він до підмуру спустився, нашого свідка провідати — то ще хто зна, що сказав би.
— А що з ним? — присоромлено смикнувся Лука, в котрого невдатний «кузен» за іншими негараздами якось вискочив з голови.
— Та нічого хорошого, — насупився Клим. — Це я до того, що за нормальних умов його давно би вже слід до «голуб’ятні» відвезти.
Лука так і підскочив. Із Франеком — те саме, що з його батьком?! Знов? І він так само не може нічим зарадити? То якого ж біса було потикатися до Магістрату, коли він так і не дізнався, що можна протиставити лиху?
Горган повільно підвів погляд.
— І наскільки давно? — спитав він.
— Та на мій погляд, уже день як… — відказав Клим. — Але нехай скаже той, хто краще знається на moribundi.