На це навіть байдужий Горган видав відсторонене «кхм».
Справді, тут є, що згадати. Справа Галича — це був страшний, трагічний, але в дечому навіть кумедний збіг. Громадянин Інгве був нікчемним нащадком славетного колись художника Петра Галича, засновника митецького руху «Молода хвиля». Той був справжнім генієм, хоч, може, не стільки художнім, скільки громадським; багато хто з його молодих колег вибився в люди завдяки променистій енергії засновника, його вмінню надихати та переконувати. А от Інгве… йому не дісталося ані дідівського художнього смаку, ані його сонячної особистості. Онук був нещасним, забембаним, заздрісним невдахою, аж поки в пориві руйнівної злості він не пошматував полотно, що дісталося йому від діда у спадок. Отут і почалося… в хлопця то прозирав якийсь раптовий талант, то раптом траплялися з ним напади буйства, які зрештою призвели до кількох брутальних убивств. Його жертвами ставали ті, хто колись образив був у той чи інший спосіб бідолашного Інгве — злостиві критики, пихаті власники галерей, успішні художники, чий успіх так тяжко було їм подарувати… І поліція нічого не могла вдіяти зі скаженим невдахою — той діяв так блискавично, що вистежити його, а тим паче — вполювати, було просто неможливо.
Ця справа впала на їхні плечі, щойно Велькові стало відомо про знищення картини: саме так можна було, випадково чи навмисно, позбавити помешкання лара — духа, що затримався на світі завдяки улюбленому своєму творінню. Інгве ж, із куцим своїм талантом та незмірними забаганками, був типовим moribundi на межі свого дев’ятидення. Одержимий полум’яним дідівським духом, Інгве просто схибнувся, довівши до межі свої давнішні прагнення — поквитатися з усіма, хто заподіяв йому кривду.
Магістратові тоді довелося попобігати за моторним larvati… «Червона» куля не була для нього фатальною, як для inferi; ба навіть більше: йому не страшні були поранення, що спинили би пересічну людину — таким сильним був його безтямний дух… Зарадити могло лише точне попадання в життєво важливі органи — а спробуй-но поцілити, коли рухається твоя ціль вдвічі швидше за тебе! Навіть Горганові тоді прийшлося непереливки; він і вцілів лише тому, що в larvati забракло набоїв.
Відтак, справді, створити larvati — то мудра штука, не кажучи вже про контроль над ними… Але так чи інак, larvati мав місце, і з цим доведеться якось жити.
— Гаразд, припустімо, що наш противник і справді може контролювати larvati, — Вітій потер очі, намагаючись сконцентруватися. — Хоч я і не збагну, яким чином. Наступне питання — навіщо це йому?
— Кажу ж, на нас нацькувати! — правив своєї Фелікс.
— У такому разі, чому ж вони цього не зробили? — повела плечима Мора. — Ти ж казав, вони тікали від вас, а не навпаки?
Запала мовчанка, бо Фелікс якраз ображено насупився, так і не надумавши гідного пояснення.
— Вибух, — зненацька блякло повідомив Горган.
— Що, вибух? — не зразу второпав квестор.
— Ліквідація свідчень, — розщедрився на стисле пояснення Юр.
Аж і справді — чому лише він раніше про це не подумав? Якби лише «підривники» знали, що вороги їхні так близько, то не зневажили би шансом спекатися доброї частки Магістрату. А коли не подбали про те, значить, мали до виконання якусь іншу задачу. Larvati зі своїми друзяками, отже, був хіба маневром для відтягнення уваги…
— Але ж чекайте! — заскочений прикрим здогадом, Фелікс забув навіть про свою кривду. — Це ж значить, що вміст лабораторії був для них настільки важливим, що вони, не вагаючись, «здали» нам свого larvati?
Мора скептично хитнула головою.
— Не збагну… Що ж такого нового для нас в анімулах? Таке робилося раніше — ти ж пам’ятаєш, Вітію?
Ой, ліпше б вона цього не поминала, гірко пошкодував квестор.
— Пам’ятаю. І забув би, так не можу…
— Ну! — Мора, здається, нічого й не помітила у своєму завзятті. — А це значить — що? Це значить, у лабораторії було ще дещо — чого ви, панове, не помітили!
Вітій зиркнув на Горгана. Той лаконічно вигнув брову. Квесторові захотілося чомусь почати виправдовуватися: часу було обмаль, зі світла — самий ліхтарик… Але ж вона і сама чудово це розуміє! Перед ким хвоста розпустити пнешся, старий ти павичу?
— Замало інформації, — втрутившись, порятував його від стидовиська Горган. — Ми мусимо знати, що шукаємо.
Мора зітхнула. Тепер уже їй бракувало аргументів.
— Немає інформації, значить треба її роздобути, — підсумував Вітій. — Які в нас є зачіпки?
— Рештки лабораторії, — скривившись, пригадав Фелікс. — Коли, звісно, Шафраник сумлінно розгребе завали… Вибухівка, знов-таки, не з пустого ж місця намалювалася…