Вітій кивнув, тоді глянув на Мору — вона зосереджено катала ручку по стільниці, мовби не важачись здійняти голос.
— Ну? — підштовхнув її квестор.
— Діти… — стиха проказала вона.
Квестор ледь не охнув. Дійсно…
— Для виготовлення анімул, — пояснила Мора, ніби в тім справді була потреба, — треба перевірити, чи не зникали останнім часом діти від двох до дванадцяти. Як пощастить, то в поліції можуть бути вже якісь напрацювання.
— Є іще одне… — долучився Фелікс. — Але це залежить від того, як добре почуватиметься Луччина знахідка. Коли він отямиться, то зможе показати того, хто поїв його «умброю».
— А він отямиться? — зиркнув на Горгана квестор.
Той похмуро кивнув.
— Значить, ось чому ти… не віддав його до «голуб’ятні»? — не втримався Вітій.
Проквестор відповів йому непроникним поглядом. Ну нехай, зітхнув собі Вітій, принаймні, є в його діях логіка. Логіка — а зовсім не співчуття. Час би вже звикнути, справді.
Франек давно не почувався так погано. Не те, щоби йому боліло щось конкретне, ні — боліло радше щось абстрактне, інакше і не скажеш… Ет, шкода, що він прогуляв майже весь курс класичної філософії в другому триместрі, бо, може, зміг би нині знайти на те якесь путяще мудре назвисько.
Йому просто було якось… гидко. Хлопець і сам собі здавався навдивовижу бридким, не кажучи вже про світ довкола: холодно, протяг з вікна, жорсткий якийсь лежак, червоні запилюжені гардини… Хоча, які до дідька гардини — в гуртожитку?
Мружачись у сірому досвітку, він підвівся на лікті, мимохіть змахнувши додолу старенький картатий плед. Еге, то це ніякий не гуртожиток — чиясь ніби хата, не надто затишна, втім, з порохнявим духом занедбаного музею… Але хто б там не мешкав у цих апартаментах, дяка йому, що надав хоч якийсь притулок по вчорашній пиятиці… А вчора ж мусила бути славна забава — настільки, що й не згадати тепер, як він сюди дістався і з ким… Згадувалося тільки голосіння пісень нічними вулицями… і, чомусь, ніби постріли, і поїздка кудись у темнім фургоні, а потім якийсь червоний спалах просто перед очима… Тьху, і насниться ж всяка гидь!
З настроєм попросту чинилося щось незбагненне — таке, ніби напередодні хлопця привселюдно відшмагали, принагідно аргументуючи кричущу нікчемність жертви переконливим фактажем. Попри те, що пам’ять не містила подібних епічних сцен, Франекові хотілося схоронитися в якомусь темному куточку, а краще — зовсім пропасти зі світу.
Може, то все погані сни нагнали? Коли так, то може спробувати заснути знов — ану як щось візьме, та й зрушить у кращий бік? Він підібрав плед і, згорнувшись клубочком, міцно заплющив очі. Заснути, проте, йому не судилося — десь неподалік надривно задзеленькав телефон, і дзвонив він, холерний, так довго, що Франек був подумав уже, що в усій квартирі, крім нього, просто нікого нема. Втім, зрештою, хтось відгукнувся, сонно промимрив щось у відповідь, а тоді голос раптом наблизився, і до кімнати зазирнув якийсь непривітний молодик, похапцем загорнутий у ковдру. Глянувши на гостя, який якраз вистромив вухо з-під пледа, мовив у слухавку:
— Ага, прокинувся… угу… — господар розпачливо позіхнув. — Феліксе, ти де на ката вчився? Я ж ліг лише годину тому… Ну, добре-добре… Все.
Молодик вимкнув телефона і з похмурим зацікавленням зиркнув на гостя. Оце тут лише Франек згадав, що бачив уже цього хлопця раніше — хіба, може, вдосвіта, ще і злий спросоння, він здавався нині трохи старшим. Це був той самий тип, що підказав йому, як вписатися до гуртожитку тутешнього універу. В який же спосіб він опинився у «кузена» вдома? Може, його виставили з гуртожитку за розгульну пиятику? Може, якраз через це йому настільки зле?
— Ну? Жити будеш? — поцікавився господар.
— А мушу? — тоскно буркнув Франек.
— Мусиш-мусиш, — пирхнув хлопець — тепер гість згадав навіть, що звати того Лука. — Вважай це за почесний обов’язок… І, коли вже прокинувся, то вставай, є до тебе справа.
Франек тяжко зітхнув, шукаючи поглядом за черевиками.
— Вбиральня в кінці коридору, — повідомив господар, протираючи забрезклі очі. — А я поки кави поставлю, абощо…
Крекчучи, Франек вибрався з-під пледа і, мало не навпомацки проминувши нескінченно довгий стелаж з книгами, рушив шукати вбиральню. Те, що він побачив у дзеркалі, зовсім його не потішило — вимнута, сіра якась фізія, млисті очиська… справді, гидко, як і слід було чекати. Вмивання теплою водою, правда, трохи поліпшило справи, а запах кави звіддаля робив цей світ як не кращим, то хоч би почасти прийнятним.