Кухню Франек надибав за кавовим духом; там же знайшовся й господар. Він сидів за столом, тримаючи перед собою горнятко з таким видом, мовби й досі додивлявся якісь неприємні сни, проте, угледівши гостя, стріпнувся і, підвівши погляд, посміхнувся, та ще й так щиро, що навіть Франекові, у його чорній журбі, не лишалося іншого, аніж криво всміхнутись у відповідь.
Вдячно прийнявши горнятко з кавою, він присмоктався до нього, не відчуваючи навіть смаку. В очах поволі розвиднювалося, і тут якраз Франек розгледів щось таке, від чого він враз забув і про каву, і про журбу. На столі, межи сільничкою та присохлим фікусом лежала груба кобура, з якої визирало чорнене руків’я пістолета. Хлопець підвів погляд на господаря — той безжурно сьорбав каву, ніби й не на його столі лежала та страхітна цяцька. Спіймавши, проте, наполоханий гостів погляд, він ніяково блимнув.
— Це… гм, це в мене робоче… спорядження, — промимрив він, відсуваючи зброю кудись за фікус.
— І що ж це таке за робота? — обережно поцікавився Франек.
Лука незатишно повів плечима, але тут-таки обсмикнувся і повагом повідомив:
— Щось таке ніби поліція. Нічна, е-е… вахта. От власне з цього приводу ти мені й потрібен.
Придатка «щось таке ніби» звучала не надто переконливо, до того ж, Франек мав деякий сумнів щодо ймовірності працевлаштування в карних структурах хлопця одного з ним віку. А втім… була у тому якась зовсім не школярська рішучість, і — поліція чи ні — а сваритися з ним якось не випадало.
Господар тим часом відставив каву та зиркнув проникливо.
— Що ти пам’ятаєш зі свого виступу на фестивалі?
Франек моргнув, намагаючись збагнути, про що йдеться, і тут раптом йому здалося, ніби хтось спересердя стусонув його курним лантухом. Фестиваль! Приспані спогади враз завирували перед очима, спричиняючи в голові безлад та млосне кружляння. За мить він скочив з місця, пориваючись бігти, хоч і не знаючи до пуття, куди саме.
— Ти чого? — здивовано блимнув Лука.
— Фінал! — панічно проголосив гість. — Сьогодні ж фіналісти виступають!
Господар якось недобре вищирився, тоді підвівся та рушив до холодильника.
— Ти краще сядь. Давай, я тостів зроблю. З сиром і е-е… з сиром. Зараз, десь він у мене був…
— Але ж… Як же ж…
Лука зітхнув.
— Боюся, свій фінал ти… проспав. Якщо він і був, то вчора.
— Як це — проспав? — приголомшено труснув головою Франек.
Господар намацав нарешті шматок сиру в холодильнику, зиркнув на нього скептично, а тоді, наважившись, взявся краяти сир грубими кавалками.
— Не знаю, як і сказати тобі, Франеку, — поволі мовив він, — але ти не просто спав, а лежав непритомний, наче пака дров, у нас у відділку. Дехто навіть думав трупарку кликати… це нічого, що я так запросто тобі все це кажу?
Франек ковтнув гірку слину, не в силі відповісти.
— Так от, — провадив далі господар, зграбно завантажуючи кусники хліба до тостера. — А сталося це через те, що якась потвора нагодувала тебе… ну скажімо так, хімічним стимулятором, від якого тебе, брате, ледве грець не побив.
Ага, розгублено подумав до себе Франек, значить, ось чого мені так недобре…
— То ти пам’ятаєш, що то була за потвора? — гостро глянув на нього Лука.
— Ну… — мугикнув Франек, досі не в змозі усвідомити розмах подій. — Це був тамтешній ведучий… Але ж він казав, що «порох» безпечний, що він і сам вживає його при нагоді…
— А як він звався, не пригадуєш? Той ведучий?
Франек замружився, силуючи свою приголомшену пам’ять.
— Та ніби… він назвався Явором… Ага, Явором Шацьким.
Гучно бренькнув ніж, скочивши з Луччиних рук на долівку. Глянувши на господаря, Франек вражено відзначив, що того перекривило так, ніби оце щойно до кухні зазирнув щонайменше несвіжий мрець.
На Франекове щастя, він навіть уявити собі не міг, наскільки близький його здогад до правди.
— І що мені тепер робити? — гучним шепотом запитав Лука.
Мора зітхнула, відриваючи погляд від авгієвих стаєнь, які невідь-чому звалися базою кримінальної звітності. Хлопець дивився на неї вимогливо, чекаючи на якісь вказівки, що їх вона, за браком іншого керівництва в конторі, повинна була, очевидячки, йому надати. Шепотів же він через те, що в передпокої, на хиткому стільці межи стосів зужитого паперу, оце зараз нидівся його співочий протеже.
В такій конспірації, направду, не було й потреби, бо той тримався, наче сновида, навряд чи тямлячи, де він є. Лука ж ходив навкіл нього, наче квочка, боячись залишити самого. Воно і слушно ніби, але ж як кумедно виглядає нині Магістратський інтерн, іще вчора сам — страшко, і сьогодні раптом — звитяжний заступник знедолених.