— Та нічого не робити, — поблажливо посміхнулася Мора. — Ви з Франеком вже своє відпрацювали. Нехай тепер старші розгрібають.
— Але ж цей ведучий, він же може бути небезпечний! Якщо раптом він — larvati…
— Через те вони й поїхали вчотирьох.
— Ага, — скрушно хитнув головою інтерн. — А мене не взяли.
Мора пирхнула — настільки потішно виглядала його цілковито дитяча образа.
— Гадаєш, чотирьох наших не стане? Із «важкою артилерією» напереваги? До того ж, невідомо ще, може, той ведучий… Павло Закревський, знаний до речі, у фестивальних колах… може, він просто пожартував?
Лука насупився.
— То значить, несмішні в нього жарти.
— Ну, знаєш, — весело відказала Мора, — в Кримінальному кодексі, рівно ж як і в Магістратських укладеннях, немає статті, що призначала би кару за погані жарти. Хоч, може, й дарма…
Хлопець невдоволено підібгав губи. Авжеж, не взяли маленького на розправу… Треба було чимшвидше приставити його до діла, бо ж не дасть попрацювати… Мора й сама була вдячна кожному приводу відволіктися від цих завалів, однак хтось же повинен їх розгребти… Значить Луку — геть, чинити добро деінде. Тим паче, що і привід є.
— Замість ото пнутися, куди не просять, — суворо мовила вона, — ти би краще про друга свого подбав.
Хлопець стурбовано озирнувся на Франека, що сидів на стільчику жалобний, наче в черзі на страту.
— А… е… як? — розгубився Лука.
Мора сумовито зітхнула. Це її справа, коли вже на те… Але нехай вчиться інтерн, йому колись, може, придасться…
— «Умбра» пригнічує життєві сили, Лука. Якщо зараз його не підштовхнути трохи, не допомогти йому знайти наснагу, то… він не помре, звісна річ, але отак і лишиться — тоскним приблудним нещастям.
Лука блимнув нажахано.
— Але це не конче мусить статися, — потішила його Мора. — Йому просто треба розважитись, як слід, згадати те, заради чого жив. Зважаючи на його таланти, не думаю, щоби це було проблемою.
Лука тут-таки скочив з місця.
— Ага! — виголосив він, — Знаю! «Прозак»!
— Чекай, — хитнула пальцем Мора, — від нього ж нудота, гикавка та статева неміч… Не кажучи вже про те, що потрібен рецепт.
Лука сполохано звів брови, та по роздумі хитро вищирився.
— Та ні, це клуб такий. Така назва.
— А. Ну так би й казав, — гмукнула Мора. — Коли клуб, то нехай. Все. Ідіть звідси, не заважайте працювати.
Отож, Лука зі своїм підопічним нарешті забралися геть — до якогось, вочевидь, доброго місця, одна лиш назва якого прогонила сум… А Морі лишилася її триклята звітність — і хоч би трохи з неї користі!
Діти зникали, певна річ, та проблемні батьки, як на те, не потикалися зі скаргами до поліції. Порядні ж сім’ї за останній місяць зазнали тільки двох втрат, причім один із втікачів знайшовся за тиждень на горищі у власної бабці, а друга, допіру повнолітня, рвонула зорі назустріч разом із прийшлим байкером. Що ж стосується дітей-приблуд, то поліція за ними просто не встигала — ті знали, вочевидь, такі хідники, про які й не марилось офіційній владі.
Залишалося визнати, що в такий спосіб на зловмисників не натрапити; проте щось не давало відступитися — якийсь мовби химерний натяк, котрий ніяк не вдавалося намацати, скільки в тій звітності не гребись.
Мора власне надумала накалатати собі велике горнятко чаю, аби зігнати думки докупи, але тут нарешті повернувся до контори «ловецький виїзд» — люте начальство, похмурий Фелікс, згорьований Мар’ян та мовчазний, як і слід йому, проквестор Горган. Не мусиш тут бути провидцем, щоб збагнути, що справа пішла навскіс, та ще й у котрімсь негаданім керунку.
Але добре хоч з усіма все гаразд — зловила себе на зрадливій попусті Мора. Тяжко далися їй останні події, слід було визнати…
— То як, — не стрималась вона, — засвідчили друге пришестя Шацького?
Хлопці на те хіба похмуро перезирнулися, а Вітій поспіхом попрямував до кабінету, однак спинився на порозі.
— Нехай он Фелікс розкаже. Можу ж я іноді делегувати свої повноваження?
І затраснув за собою двері. Фелікс насупився іще більше, а Мар’ян якось безрадісно гигикнув.
— То в чому річ? — дратівливо вже мовила Мора. — Знайшли його?
— Угу, — велемовно відказав Фелікс, тоді зглянувся нарешті і пояснив. — Знайшли. Але все, що нам лишалося з ним робити, це спакувати та відправити до «голуб’ятні».