Зате Карлушина мати прийде до нас у двір, стане навколішки перед Льохиними вікнами й простоїть до ранку.
Стислося серце. Я не хотів наражати дітей майбутнього на тяжке випробування.
Сказав:
— Кире, повертайся додому!
Він кивнув, склав руки сокиркою, націлюючись на глуху рублену стіну комори. Ми вишикувалися за його спиною. І пішли прямо на стіну.
На ходу я гукнув:
— Здорові були, дядьку Серьожо!
І побачив, як змахнув білий рукав над червоною петлицею.
РАНКОВІ Й ВЕЧІРНІ КІНОСЕАНСИ
— А тебе все життя називали письменником?
— Атож, так сталося, — відповідав я Олесі та братам. — У дитинстві я мріяв бути продавцем дитячих книжок і сказав про це вголос. От і став дворовим письменником.
— Хіба це погано? — озвалася дівчинка.
— Ні, аж ніяк не погано. Були прізвиська менш шанобливі. Інженер. Інтелігент. Ні в чому не винуватих носіїв цих прізвищ зустрічали сміхом і потиличниками.
— Яке варварство! — Олеся сіпнула плечем.
— Звичайно, варварство. Однак ще й життєва школа. Тільки ви не подумайте, що весь світ тоді складався із хуліганів та бандитів. Справжні люди воювали, працювали, допомагали одне одному. А це так, тимчасовий накип.
— А Вагу ти більше не бачив?
— Колись бачив.
…Я впізнав його зразу, як тільки сів у таксі. І він мене, певно, теж, тільки не подав виду.
Коли машина помчала, я сказав у тверду широченну спину: “Здорово, Ваго!” — “Здоров, письменнику, — обізвався він, мигцем глянувши у дзеркальце. — Ти став справдешнім письменником”. — “А ти справдешнім шофером”.
Після війни він став шоферувати. Постатечнів, виростив двох дочок. Ніхто з таксистів краще за нього не знав Москву.
— До речі, одна з його дочок — кіноактриса, — сказав я дітям.
— А… — Олеся махнула рукою. — Кіношка. Його навалом, і все нудне.
— Так уже й усе?
Ми сидимо з дітьми у моєму кабінеті. Ліва нога в гіпсі, вона відчутно перетягує праву, зате я можу безболісно шкандибати по кімнаті. У Скліфосовці я був, але тільки два дні, поки не затужавів гіпс на зламаній п’ятковій кістці.
Коли ми повернулись із травня 1944 року в маленький арбатський двір, я знайшов милиці й Свій портфель по той бік паркану, а діти викликали з автомата “швидку”. Звичайно, в такому стані та ще коли скоро виписують я не встиг оглянути лікарню. Проте, лежачи на ліжку в ділових палатах Науково-дослідного інституту швидкої допомоги імені М. В. Скліфосовського, згадав, як за завданням нашої біологічки Римми Сергіївни ми, восьмикласники, приходили сюди за порадами й майстрували потім наочні посібники для уроків анатомії. Що ж, вилікування людини завжди наочне, суворе й конкретне. Треба осягати істину щоденно багато-багато років, щоб стати такими хірургами “шереметєвки”, як знамениті Скліфосовський, Юдін, Петров.
Хоч Сергій Сергійович Юдін, головний хірург інституту, прославлений на весь світ учений, працював тоді буквально за два кроки від нашої школи, він був далекий і абстрактний для нас. Зате ми відкрили хірурга в нашому товаришеві Льоні Могилі. Цей здоровань з могутнім замогильним голосом завжди потішав клас, як тільки починав відповідати біля дошки. І раптом у дев’ятому класі ми втратили Льоню. Ми не знали, що й думати: як же так — ніби й не двієчник, із забезпеченої інтелігентної родини, і пішов у санітари Скліфосовського? Кого він там возить на каталках, за ким доглядає, хіба це чоловіча справа? А він вирішив, що саме чоловіча.
У лікарні, шкандибаючи на милицях по східцях, я побачив попереду знайому дебелу постать, стрельнув у спину шкільним паролем: “Мовчи, Могило!” — “Уже не Могила”, — прогудів Леонід, не обертаючись. У кабінеті професор-онколог назвав своє нове прізвище, відоме багатьом зціленим. “Як же так, Льоню?” — повторив я одвічне питання класу. “Знаєш, — сказав він, — якби я не жив поряд із Скліфосовським, я міг би й не стати медиком”.
— У вас усі були такі розумні? — запитав Кир.
— Звичайно, не всі, але більшість. За найвідсталіших вважали мене й Толика Черняєва.
— Чого так?
— А так. Одного разу нам обридло навчання, і ми цілий місяць вешталися по кіношках.
Спочатку ми із сусідом по парті вирішили піти в льотчики й подалися до районного військкома. Він вислухав нас уважно. Потім спитав у Толі, де він скалічив праву руку, і той признався, що з дурного розуму кидав у багаття патрони. А мене військком одвів до окуліста, і той виписав мені окуляри. Словом, ми засипалися й вирішили гуляти напролом.
— А що ви дивилися? Які фільми? Про що вони? — загомоніли дружно мої гості.
Я почав перелічувати назви наших і трофейних кінофільмів, багато з них ми дивилися разів по п’ятнадцять, а то й двадцять: “Веселі хлоп’ята”, “Великий громадянин”, “Два бійці”, “Доля балерини”, “Індійська гробниця”, “Тарзан”, “Загибель “Титаника”, “Міст Ватерлоо”…
Бачу, очі в дітей розгорілися. Ще б пак: сісти на перший ряд маленького незнайомого кінозалу, поринути в невідомий, надзвичайно цікавий світ, хіба це не найбільша втіха? А вибір який, назви кінотеатрів які звучні: “Форум”, “Колізей”, “Барикади”, “Аврора”, “Зоря”, “Перекоп”, “АРС”!
— От би подивитися! — висловила загальне бажання Олеся.
— Багато стрічок не можна відновити, — пояснив я. — А “Веселі хлоп’ята” й “Два бійці” показують по телеку.
— Ми не про телек, а про насправді, — запхикала Олеся й хитро глянула на Кира.
— Я готовий, — вмить озвався Кир. — Гайнемо на годинку туди, га, письменнику?
Я задумався, пригадуючи дату. Усміхнувся: і він теж прийняв пароль мого дитинства — мовляв, свій, письменник. Я зірвався з місця, дошкандибав до бюро, набрав з керамічного тареля якнайбільше дрібняків давнього карбування. Махнув на все рукою: що буде, те й буде! Я і сам півжиття ладен віддати за неповторний момент. Сказав, коли ми вишикувалися звичним ланцюжком:
— 25 квітня 1946 року. Домниківська вулиця, будинок три.
Зімкнуті Кирові долоні пронизали стінну шафу, й ми опинилися біля моєї школи, на розі Домниківської вулиці. На мені були стара куртка й акуратно залатані штани.
…Сто років не бачив я свою школу, а вона й досі така сама — темноцегляна Бастілія наших знань серед моря невеликих будиночків. Щоранку крокували ми сюди з близьких і дальніх будинків, віддаючи перевагу над вулицями прохідним дворам, лазівкам, діркам у парканах чи й просто парканам. Мабуть, нас збирало разом нетерпляче бажання побачити одне одного, продовжувати вчорашні пригоди.
Я відразу ж збігав за Толяхою в сусідній будинок, привів його, познайомив із своїми, нічого не пояснюючи. Толя прихильно ставився до будь-яких нових людей, аби тільки вони поділяли наші інтереси. А наші інтереси тоді полягали у змістовному прогулі. Школа працювала й гуділа багатоголоссям, як бджолиний вулик, а ми, перебравши фільми й кінотеатри, прихопивши буханку чорного хліба, йшли у “Форум” на “Загибель “Титаника”. Йшли Великим кільцем, його Садово-Спаською частиною, де в липні сорок четвертого спостерігали ми “парад” розбитих і полонених у Білорусії фашистських вояк, йшли повз довгу й жовту стіну Спаських казарм, де колись, задовго до мого народження, сухарєвські букіністи й антиквари збували щонеділі свій рідкісний товар знайомим любителям книжок, ішли повз чавунну решітку Скліфосовського, де ми частенько билися із зайдами з Коптельського провулка, які чіплялися до наших дівчат. На Колгоспній плащі перейшли на другий бік кільця і невдовзі опинилися біля кінотеатру “Форум”.
Якщо говорити чесно, я любив більше “Колізей”, ніж добропристойний “Форум” на Садовому кільці. Кінотеатри були приблизно однакові щодо “випробувань душі”: і тут, і там продавали на вечірніх сеансах “газировку” та морозиво. І тут, і там треба було вистояти годину або дві в черзі за квитками. Або купити їх утридорога в баришників. Та ще пройти контролера, який наметаним оком зважував, чи є тобі шістнадцять, чи немає. І ми, проходячи повз контролера, спиналися навшпиньки.