— Шкода мені їх, — зажурено промовив Толяха. — “Тарзана” не знають. — І вголос запитав “американців”: — Цікаво в Америці?
Олеся знизала плечима.
— По-моєму, гидко. Кругом самі бандити й терористи.
— Оце по-нашому! — Толяха розреготався, потер скалічену праву кисть лівою рукою, якою він навчився добре писати.
Я переключив увагу співрозмовників на погоду.
— Дивіться, який день! Аж очі сліпить! Бездонне небо!
Усі зупинилися, позадирали голови вгору.
— Чимало Охочих Жадібно Знати Бажають, де Сидить Фазан!
— Який ще фазан? — здивувалась Олеся. — Не бачу нічого…
— Червоний! Оранжевий! Жовтий! Зелений! Блакитний! Синій! Фіолетовий! — перелічив я спектри сонячного променя. — Світло! Оце тобі й фазан!..
— Ах, світло… — проспівала Олеся таким лагідним голосом, що всі розсміялися. — Запам’ятаємо, письменнику!
Ні, дечого в школі ми навчилися… Ми провели Анатолія до будинку, міцно потиснули його сильну руку.
— Досить прогулювати! — сказав я товаришеві, згадавши, що його трохи було не залишили на другий рік за неуспішність. А він же має стати льотчиком-випробувачем, після того як рука в нього загоїться.
Толя зніяковіло посміхнувся, схилив на знак згоди чорноволосу хвилясту голову.
— Згоден. Доброго потрошку.
Олесин м’ячик востаннє ударився об спину Толяхи.
Ці легкі удари мій друг сприймав як знак уваги з боку “американки”
— Важкий, — сказала Олеся, зваживши в руці м’ячик. — Що там усередині?
— Тирса, — відповів я.
— А ось я зараз перевірю. — Олеся колупнула нігтем тонку сріблясту шкірку м’яча. — Золото сиплеться, чи що? — нерішуче промовила вона.
— Хіба ти не бачила тирси?
— Уяви собі, не бачила.
Я довбонув об асфальт квітчастим м’ячиком. Він зник. Лише тирса лишилася на тротуарі.
Зник і Толяха.
Я зустрів його колись у метро на Комсомольській площі. Полковник авіації їхав з кошиком грибів з лісу. Трохи погладшав, у цивільному костюмі, він не справляв враження льотчика-аса, але я знав, скільки бойових машин уперше підіймав він у повітря. Тепер уже він добре знає про ядерну зиму.
На шкільному подвір’ї ми вишикувалися услід за Киром і врубалися в мур.
У минулому лишилося тільки Олесине зітхання: “Шкода… Такі кіношки!..”
ОЛЕНА ПРЕКРАСНА
— Швидше, письменнику, виручай, — викликає мене по телефону Олеся. — У нас за дверима три плюваки. Такого гармидеру наробили… Жах!
— А ви самі впоратися не можете? — здивувався я.
— Так вони ж плюються! Я ледве втекла… А Кир та Вітер заявили, що з верблюдами вони не воюють. Ми замкнулись у квартирі.
— Хто вони такі?
— Семенов. Семенов. І ще Семенов.
— Брати, чи що?
— Ні, просто однофамільці й однокласники.
— Ну й однокласники. — Я похитав головою. — Зараз прийду на допомогу.
Я дошкандибав з палицею до таксі, доїхав до арбатського провулку, піднявся в ліфті.
Справді, три товстуни з п’ятого класу завзято обпльовували чорну клейонку дверей.
— Наших б’ють! — сказав я грізним шепотом, перегороджуючи палицею шлях до відступу. — Ану, замри! — Товстуни розгубилися, завмерли. Я подзвонив, двері зразу ж відчинилися. — Заходь по одному в квартиру! Суд і розправа у нас справедливі й короткі…
Квартира скидалася на поле бою. У вітальні розкидано книжки. У спальні гора подушок та ковдр на підлозі. В кухні зламаний найвищий кактус.
— Ти, Семенов, — я показав пальцем на першого-ліпшого товстуна, — поскладай на місце книжки й повитирай пилюку. Ти, Семенов, позастилай постелі й пролилосось килим. А ти, третій Семенов, як найзавзятіший плювака, візьми у ванній ганчірку, мило, тазик, відмий двері. Друзі, — звернувся я до своїх, — допоможіть цим штрафникам.
Товстуни, вирячивши очі, мовчки й ретельно взялися за роботу. Ліжка було застелено по-солдатському сумлінно. Енциклопедію поставлено за алфавітом. Двері сяяли мокрою чистотою.
Сам я забинтував клейкою стрічкою кактус, надав йому попереднього вигляду.
Весь цей бешкет, як з’ясувалося, стався через Гаврика.
Семенови прийшли поглянути на врятованого пса, їх ґречно й благородно впустили, продемонстрували екстер’єр собаки. І тут один із Семенових заявив, що це його собака, який був пропав. І почалася колотнеча.
— Зараз відбудеться суд. А потім розправа. — Я сів на стілець посеред вітальні. Троє моїх стали по один бік стільця, троє Семенових — по другий. — Де пес? — запитав я. — Приведіть.
Кир кинувся на балкон і повернувся з рудим сетером. Очі його сяяли. Я здогадався, чия куртка зігрівала хворого пса в ящику.
Пес метнувся туди-сюди, вивчаючи обстановку, й завмер на міцних лапах, висунувши мокрий гарячий язик. Здавалося, вузенька його мордочка розтягнулась у зніяковілій усмішці.
— Якої він породи, Семенов? — запитав я колишнього “власника” собаки.
— Як якої? — Семенов пошкріб потилицю. — Домашньої…
— А ти що скажеш, Кире?
— Це — сетер! — гордо промовив Кир. — Чудовий мисливський пес.
— Чого ж ти вигнав такого рідкісного собаку з дому, Семенов?
— Я не вигнав, — нахабно відповів Семенов. — Він загубився…
— Ану накажи йому що-небудь…
— Джіме, — Семенов присів навпочіпки, простягнув руку, — йди сюди.
Сетер скосив на нього коричневе око, але з місця не зрушив.
— Тепер ти, Кире.
Кир ляснув себе по коліну.
— До мене, Гаврику!
І Гаврик враз підскочив до нього, радісно загавкав. Я устав, голосно об’явив:
— Вирок суду. Семенов, навіщо ти всім морочиш голову? Ти побачив гарного собаку й вирішив привласнити.
Семенов насупився, засопів.
— Так, він мені сподобався, — признався лжевласник і оглянувся на приятелів.
— Та ви пірати, Семенови! Пірати двадцятого століття, — презирливо промовив я. Пірати почервоніли. — Для чого ж ви так, га?
І тут пірати заговорили запально і з образою в голосі, показуючи на Олесю, Кира й Вітра.
— А чого ж вони не хочуть з нами дружити?.. І гуляти у дворі… І навчити літати над дахами…
— Як це літати? — здивувався я.
Мовчазний Вітер усміхнувся блакитною загадковою усмішкою.
— Потім покажемо… — І звернувся як старший до Семенових: — Гей, ви, базіки й слиньки! Ви навіть учительці поскаржилися, що ми літаємо… А як я можу вас узяти із собою? Чого доброго, надумаєте плюватися згори на перехожих!..
— Не доросли ще, — уривчасто кинув Кир.
— Ідіть і доростіть! — завершила суд Олеся.
Семенови позадкували до дверей. Обличчя в них були розгублені. Хлопці ладні були дорости хоч зараз, але відчували, що зробити це за одну хвилину після всього сподіяного ніяк не вдасться. Вони мовчки вийшли на площадку й потупотіли вниз.
Ми досхочу нареготалися, погрались із слухняним, ласкавим Гавриком і спустились у двір, залишивши пса стерегти квартиру.
— А у вашому класі були такі противні люди, як Семенови? — запитала мене Олеся.
— У нас? Та ніколи! У нас що треба клас був! — Я міцно стиснув кулак, потряс ним у повітрі, — Один за всіх, усі за одного!
— Так не буває, — зітхнув Вітер.
— Ще й як буває! Ми всі згуртовувалися проти Олени, але вона, як правило, перемагала.
— А хто вона, Олена? — хутко обернулась Олеся. — Цікаво знати…
— Наша вчителька з німецької. Вона, щоправда, вірменка — Арзуманян. Олена Григорівна. Олена Яга. І вона ж Олена Прекрасна…
— Так хочеться побачити справжніх людей, — зітхнула Олеся. — Вашу Олену, ваших однокласників…
“Справді, — подумав я, — було б здорово заглянути у двері класу, побачити, як командує Олена, й одразу ж повернутися”. Я вибрав серед низки років 1946 рік, коли я був восьмикласником, і назвав адресу нашої 265-ї школи.
— Я готовий, — озвався Кир. — Роби, як я!
За хвилину ми були на знайомому шкільному подвір’ї. Нога моя не боліла. На мені були пошарпані черевики й сірий шкільний кітель тих років із стоячим коміром, — діти з цікавістю оглянули мене.