Олеся усміхнулась:
— Але ж ми не залишимося тут до весни!
Я продовжував розвивати свою думку, прокладаючи дорогу в юрбі дітей, які поспішали до роздягальні.
— Вам добре, ви лише двічі екзамени у школі складаєте. А ми — щороку. Хіба ж тут усе запам’ятаєш!
Сама Олена передавала в разі гострої потреби загорнуту в ганчірочку шпаргалку тому, хто “горів” коло дошки. І відверталася до вікна.
— Вона добра, — сказав Кир. А Вітер мовчки кивнув.
Серед метушні ми непомітно зникли у стіні, повернулись у свій двір. Довго мовчали, сидячи на лавці, переживаючи недавній урок.
— Я все бачила, — сказала Олеся. — Вашу Олену. Олену Григорівну. А коли ви назвали її Оленою Прекрасною?
— На жаль, після смерті…
Ми усвідомили все надто пізно. До неї зверталися за порадою і допомогою всі колишні учні: хто одружувався, хто розлучався, в кого були труднощі на роботі. І коли хтось летів у відрядження і ні на кого було залишити дітей, він дзвонив Олені: “Олено Григорівно, я в цейтноті…” І вона завжди кидалася на допомогу. Ми згадували про неї, сухеньку, сиву, незмінно веселу й мудру Олену, як про чарівну паличку-виручалочку, в найважчу, найостаннішу хвилину, не усвідомлюючи до кінця, що живемо під її щедрим заступництвом. Ми, дорослі, були для неї завжди учнями — Юрою, Женею, Льонею…
— У нас не буде Олени Прекрасної, — зітхнула Олеся.
— Буде інша, — відповів я.
— І Кота. І Жори. І міманса…
— Буде, все буде. Я вас із ними познайомлю. Потрібні тільки терпіння і політ фантазії.
— У політ! — Кир раптом зіскочив з лави. — Вітрогоне, ти готовий?
— Готовий!
— Ми трохи політаємо й повернемось, — пояснила мені Олеся.
— Ви справді умієте літати? — спитав я без усякої іронії. Я вже нічому не дивувався.
— Уміємо, — смішно прошльопав губами Вітрогон. — Коли ти знімеш гіпс, ми візьмемо тебе із собою. А то можеш розбитися!
Я нахилився, обмацуючи важку гіпсову ногу. А коли підвів голову, діти вже бігли сонячною стороною вулиці.
— Не нудьгуй, письменнику!
Тут я запанікував, став гарячково аналізувати все, що зі мною сталося. Даремно я не дочекався батька, коли був у нашому дворі, забув, що він повертався з роботи пізно. Зустрічаючись, ми розмовляли коротко, по-чоловічому скупо: “Ти вечеряв?” — “Вечеряв”. — “А де мама?” — “На кухні. Чекає тебе”.
Колишній купецький двоповерховий будинок був переповнений сім’ями, в кухні горіли з десяток гасниць з різнобокими каструлями, великої інтуїції вимагав похід до туалету. Час і простір нашого життя були наперед розписані точно й скупо.
Я і зараз, серед розкошів життя, сказав би батькові, якби випадково зустрів його на вулиці: “Мама чекає тебе. Вона на кухні”.
Проте батька немає. Немає і тієї громадської кухні.
Є нові будинки, квартири, вітальні, спальні, кабінети.
Я оглянув двір, вулицю, небо. Все було пустельне. Діти не квапилися повертатись із свого загадкового
польоту.
РАДІВ СОЛОВЕЙ, ВЕСНИ СПІВЕЦЬ
— Ні, ви помиляєтеся, товаришу письменнику! Коли їхні батьки їхали на відпочинок, ні про якого собаку й мови не було. Кожний повинен мати свою прописку. Собака є незаконним у цих стінах.
І розгнівана тітка Олесі, Вітра й Кира показала квадратним пальцем на підсудного, який сидів на паркеті, — задумливого, розумного Гаврика. Гаврик і вухом не повів. Він ні сном ні духом не відав, що мешкає без прописки у квартирі своїх друзів.
— Тоді переселимо собаку до мене, — сказав я.
— Не заперечую. — Тітка Ліна обіперлася могутньою жовтогарячою потилицею у бильце крісла, простягла товсті ноги, запалила сигарету. — Ви сам у квартирі, а в мене чоловік-доцент. Він не терпить зайвих звуків.
— Кире, — сказав я, намагаючись бути спокійним, — забирай Гаврика й миттю переселяйся.
— Єсть! — Кир схопив з підлоги сетера.
Вітер, кинувши похмурий погляд на тітку, став поряд з ним.
— І я з вами! — Олеся розчинила двері. — Ходімо, хлопці!
Вони дістали з кишень м’ячики на резинках і постукали об свої двері: мовляв, прощавайте…
— Американські? — запитала, виглядаючи з-за дверей, цікава тітка Ліна.
— Ні, наші. — Олеся щосили ударила м’ячиком об стіну. — Ось він купив. — Вона метнула погляд у мій бік.
І тут м’яч розлетівся на шматки. З нього Посипалось щось жовте.
— Я знала, що цим скінчиться, — промовила тітка Ліна, взяла пучку тирси, понюхала. — Чудно як пахне…
— За мною! — скомандував я дітям.
Ми спустились у вечірній двір. Тяжко покидати його так відразу, ні з того ні з сього, тяжко міняти звички, налагоджене життя. Навіть через Гаврика. Та що вдієш? Іноді доводиться робити несподівані навіть для себе самого кроки…
Я сказав:
— Запрошую всіх на танці. Олеся так і підскочила на місці.
— Оце людина! Я завжди вірила в тебе, письменнику!
Я гарячково помізкував і промовив:
— Селище Пушкіно, 1 червня 1947 року… Ні, — поправився я, — Ярославський вокзал.
— А як бути з ним? — Вітер показав на сетера, якого гладив Кир.
— Кире, примісти його поки що в той самий ящик, — порадив я. — Гаврику, ми потанцюємо, провітримося й повернемось.
Влаштувавши Гаврика, ми вишикувалися звичною колоною біля паркана з написом про ремонтні роботи. Як раптом двері парадного розчинилися, хтось, важко дихаючи, наздогнав нас і коло самого паркана вчепився мені в спину.
Ми стояли на добре освітленій площі трьох вокзалів, біля неосяжної стіни Ярославського вокзалу, на якій висів розклад електричок. Я звірив годинник з розкладом і помчав на чолі команди на електричку, що відходила через хвилину. Тільки ми плюхнулись на вільну лаву, як електричка свиснула й рушила з місця, плавно набираючи швидкість.
Навпроти нас усілась руда товста дівуля, котра розглядала нас дуже нахабно і водночас здивовано.
— Діти, — сказала баском дівуля, — ви куди зібралися на ніч? — Потім вона придивилась до мене, сплеснула руками: — Ой, письменнику, невже це ти?
— Лінка! — впізнав я подружку юності, яку давно втратив з поля зору. — Звідки й куди ти, Ліно-поліно?
— Я з вами, — відповіла, зашарівшись, Ліна-поліно. — З Олесею, Киром, Вітром. І з тобою.
Діти витріщали на неї очі, нічого не розуміючи. Я згадав, що хтось міцно вчепився мені у спину в найостанніший момент.
— Це ж ваша тітка Ліна, — пояснив я. — Ми колись жили в одному дачному селищі. А тепер їдемо туди на танці.
Племінники з вереском повисли на шиї у тітки, що раптом помолоділа.
— Була тітка Ліна, — віджартувалася руденька, — а зараз Ліна-поліно. — Вона легко розкидала дітей, зажадала: — Дзеркало!
Олеся простягнула їй кругле дзеркальце.
Обличчя нашої супутниці зарум’янилось від хвилювання. Ліна помацала свій сарафан, товсті руки й ноги, призналася задоволено:
— Авжеж, я. У восьмому класі. І ти, письменнику, закінчив щойно восьмий. Он у тебе на руці батьківський подарунок. Я пам’ятаю, все пам’ятаю! — І радісно зареготала баском.
Я так і підскочив, утупившись у здоровенний, ніби компас, годинник на зап’ястку. Точно! Кіровські, першого випуску! Ходять бездоганно. У найважчі хвилини, коли чужинці били наших, я знімав їх з руки й пускав у хід. І вони не зупинялись, ішли!
— Ми справді на танці? — уточнила Ліна-поліно.
— Так. Тільки ти, Лінко, нікого не повчай, не здумай розповідати, як ти шикарно живеш і що в тебе чоловік — доцент. А то швидко спровадимо назад.
— Не треба, голуб’ята, — заблагала Ліна. — Я буду розумницею.
Вона перемінилася, стала куди симпатичнішою, ніж злюща тітка Ліна.
Вітер зняв покришку з мого годинника, зацікавився механізмом. Чималі шестерінки крутили секунди, хвилини, години літа 1947 року. Почався другий повоєнний рік.
— “Я ніколи не мав годинника, — процитував я вголос слова знаменитого письменника, — не купував його, і ніколи мені його не дарували! Я іноді говорю красиві слова про те, що мої годинники на вежах”.